Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук
Я виходжу на вулицю Леніна, на якій розташовані переважно всі адміністративні установи. Звіддаля видніється двоповерховий універмаг «Перемога». Минаю кінотеатр «Іскра», біля якого юрмляться підлітки. Вже другий тиждень кіномережа «витискає» фінансовий план з бойовика. Неохоче звертаю у бічну вулицю і мимоволі уповільнюю кроки. Я намагаюсь якнайрідше нею ходити.
Спроквола наближаюсь до того місця, не помічаючи ні цвіту на вишнях, ні блакитного неба. Зупиняюсь навпроти затиснутого будинками подвір'я, порослого високими будяками, кропивою і лопухами. Над бур'яном стримлять закіптявілі стіни, купчаться обгорілі й трухляві дошки, здіймається чорний бовдур, на вершечку якого сидить ворона. Тиша — нічичирк. Аж моторошно. Дмухає вітерець, і в згарищі щось тоненько цокає, мовби хтось постукує у порожню бляшанку пальцем…
Непоспіхом рушаю далі, думаючи, що таки цупка людська пам'ять, коли й досі ніхто не побудувався па цьому подвір'ї.
А саме з нього розпочалась моя справжня робота інспектора карного розшуку. Попелище знову будить спогади…
Розділ перший
Серпневого ранку 1962 року я прокинувся з відчуттям радості: з наступного дня моя перша відпустка, і я міг з певністю сказати про набуття деякого досвіду за допомогою Великошича, тоді слідчого прокуратури.
Я не збирався відпочивати цілий місяць — була робота: перекрити дах на хаті, полагодити паркан та пофарбувати веранду. А потім… Заплющився перед люстерком, уявляючи, як ми з Олею виходимо з загсу, сідаємо у машину, прикрашену барвистими стрічками, і вона мчить до пам'ятника Леніну, де ми покладаємо квіти. Оля в довгій білій сукні, прозорій фаті, з розпущеним волоссям, і в її очах тремтить полохлива ніжність. А навколо знайомі, товариші, клацають фотоапарати…
— Ти вже, наче слон, спиш стоячи, — раптом сказала мати на вухо, бо я забув про гоління і бритва дзижчала, мов джмелі.
Я продовжував водити бритвою по скронях, стежачи в люстерко за матір'ю. Вона вийшла на кухню і замріяно всміхалась, щаслива, нараз помолоділа, що я навіть не помітив зморщок навколо її губ. Мати поставила на стіл миску з полуницями, налила із склянки сметани і почала перемішувати ложкою. У кімнаті смачно запахло лісом, вогкою травою. Я любив полуниці з сметаною. Швидко доголився і подався надвір, підтягнувся на перекладині, кілька разів підняв штангу й почав умиватись.
— Домовся з Гораком, щоб перекрив дах, — долинув голос матері. — Пересиль себе, сину. Він не відмовить.
Горак — батько Миколи, бляхар райкомунгоспу, неабиякий майстер. І по шістнадцяти роках війни люди багато будувалися, тож замовлень старий мав достоту. Але як з ним говорити після того, що вчинив його син? Горак сам приходив до мене просити, щоб якось пом'якшив провину, а я випровадив гостя із хати. Мати теж спробувала заступитись за колишнього однокласника, але, коли я показав їй фотографію закривавленого студента, замовкла і вийшла з кімнати. Тепер я повинен уклонитись Горакові, бо на весь район він один бляхар.
Я звів голову і крізь струмки води побачив у вікні матір, що сперлася ліктями на підвіконня. Вона дивно дивилася на мене зволоженими очима, мов от-от заплаче.
— Не повернеться у мене язик, — буркнув я і хлюпнув водою в обличчя.
— Який ти впертий, — зітхнула, і в її голосі вчувалася зажура. — Ох, коли б Федір тебе побачив. Як ти на нього схожий.
Але батько вже вісімнадцять літ, як загинув у бою під Хмельницьким. А мати все плекала надію на зустріч, приховуючи її від мене, соромлячись своєї вірності. І я, подорослішавши, дізнався про безвзаємну любов учителя Романа Гнатовича Балюка, який, утративши сім'ю під час окупації, досі не одружувався. Я його краще знав, аніж батька, якого пам'ятав невиразно, наче він майнув у далекому мареві.
Я вдягався, поглядаючи на його збільшену фотокартку, і не знаходив ніяких спільних зі мною рис. Батько — в пілотці, гімнастерці, з кубиками в петлицях, груди навхрест оперезані ремінними пасками. В дитинстві зримо бачив довгу шаблю із кутасом біля ефеса та віддуту кобуру, звідкіля визирало чорне руків'я нагана. У батька ледь примружені очі під широкими бровами, і мені, малому, часом здавалось, що він запитував: «А ти маму слухаєш?» Опісля, коли почав ходити до школи, його погляд німо цікавився: «А як ти вчишся?» Тепер батько мовчав, ніби щось обдумував. Мати розповідала, що він був ставним і високим, а я — так собі, середнього зросту, нічим не примітний.
— То йдеш чи ні? — нетерпеливилось матері, що вже сиділа за столом. — Мені теж чомусь соромно звернутись до Горака. Ніби я завинила перед ним.
— «Ми всі завинили, — подумав я, — усі, що не розгледіли в Миколі рис жорстокості».
Я вийшов на кухню. Мати лагідними очима пантрувала кожен мій рух, видивлялася мене всього, мовби збиралася надовго запам'ятати, наче я кудись виїжджав.
— Може, присолодити? — торкнулася моєї руки.
— Угу, — я з апетитом снідав полуницями.
Мати посипала їх цукром, вкраяла скибку білого хліба і щоразу поглядала то на мене, то на фотокартку, яку було видно з кухні. Вона порівнювала мене з батьком і водночас не наважувалась розпочати розмови.
— То коли ви подасте заяву? — нарешті мовила, опускаючи очі.
Її худорляве лице мов застигло, тільки нервово посіпувались кутики губ. І мені стало шкода її, наче я справді збирався залишити матір у самотині, гостро відчуваючи, що почав ділити свої почуття між Олею і нею, і від того пойняв незрозумілий смуток та відчуття провини. Мабуть, я не перший і не останній опинився у такому становищі, покохавши дівчину. Але для матері залишилося в серці щось осібне, що належало їй —і більше нікому, хто б не полонив мою душу. Проте вона ревнувала мене до Олі, і
