Подвійне дно - Алла Сєрова
— А ти що робив?
— Я її на той час і сам боявся. Коли Люба вийшла з тюрми, попрохав Корбута, аби не казав, де ти. Та Люба забрала собі в голову, що має тебе знайти. Шукала, та даремно. Тоді вчинила дурницю — передала якомусь німцеві листа до Клауса. Ольга стежила за нею постійно, от і донесла. Я досі пам’ятаю її регіт, наче в ситого упиря. І коли Люба вбила себе…
— Як?
— Повісилась у камері. Я тоді написав декому, що Ольга божеволіє. Її перевіряли, та вона була надто хитра. Ми тоді вже не були у постійному складі, бо як Любу посадили вперше, Корбутові вдалось використати те, що в нього було на Ольгу, і нас «пішли» у відставку. Та все одно… Власне, в цій історії багато незрозумілого. І тепер вже пізно щось виправляти.
— Де поховали вашу дочку?
— Нам не віддали тіло.
— А та жінка, що народила її?
— Оксана Вольська? А до чого вона тут? Коли Люба народилась, її відпустили.
— І вона не хотіла бачити дитину?
— У неї ніхто не питав. Її просто відпустили. Правда, я потай від Ольги дав їй грошей, допоміг повернути житло, і з роботою…
— А чому вибрали саме її?
— Корбут привів її, сказав, що вона згодна. Власне, вона була так налякана арештом, що погодилась одразу. Вона була хорошою дівчиною. Я тоді навіть думав покинути Ольгу і жити з Оксаною. Та не міг…
— Чому?
— Боявся, весь час боявся. Все життя боявся Ольгу. Ви ж її бачили. Отака була завжди, змія змією. Під час війни здавалось, що так і треба, а потім… Все життя пішло котові під хвіст через ту відьму.
— Я плакатиму півгодини над твоєю тяжкою долею. Я ж знаю, чого саме ти боявся. Ти боявся, що вилетиш із КДБ, а разом з тим втратиш владу, грошики, спецобслуговування — вгадала? Ти боявся стати в чергу за маслом, як усі стояли. Ти боявся життя, бо ти звик, що система тебе робить недоторканим. Ти сам себе посадив у в’язницю і навіть єдину дочку не зміг захистити, так чіплявся за пайковий шоколад. Я щось неправильно зрозуміла?
Його обличчя зовсім сіре і тільки зараз я бачу, що він таки й направду геть старий. Схоже, що сьогоднішня ескапада позбавила його останніх сил. За інших обставин я б пожаліла його: старий, самотній і нещасний, зламаний чоловік. За інших обставин.
— Ти маєш право це мені казати. І ти, мабуть, все зрозуміла правильно. Як і я — ось уже кілька років. Тільки боявся вголос сказати, що запродав життя — своє, Любине, зрештою, й твоє — за підвищену пенсію й пільги. Хтозна…
— Маєш кепський вигляд. Серце? — Рудий лізе зі своїми лікарськими заморочками. — Де таблетки?
— У кухні, в коробці…
Рудий іде до кухні, а я лишаюсь. Мені нема чого сказати цьому дідові. Мені його не шкода. Це був його вибір. Таким він бачив світ. Цікаво тільки, чому Корбут не сказав мені правди? Чи це, може, любий дідусь казочку плете? Кляті параноїки, я вже заплуталась в їхніх брехнях.
— Дякую…
Він п’є ліки, а ми з Рудим стоїмо ні в сих, ні в тих. Власне, нас оточують привиди минулого і трупи старих негідників, а ситуація ще більше ускладнилась.
— Де взяли зброю?
— Дитино, в нас вона завжди була. І ми вміємо нею користуватись. — Климковський намагається всміхнутись, та це посмішка мерця. — Це добре, що ми зустрілись. Знаєш, ти дуже схожа на Любу. Тільки світла, а риси обличчя… зовсім такі. А Люба була схожа на свою матір, Оксану. Така сама невисока, чорнява, очі великі, темні… Візьми там, в столі, фотокартки в конверті.
Я відкриваю шухляду столу. Там якийсь дріб’язок, баночки з ліками. Де конверт?
— Тут немає.
— Задня стінка ящика рухається. Від Ольги ховав…
Як це, мабуть, страшно — прожити вік з патологічною садисткою і психопаткою. Все життя ховатись від неї з усім. Все життя жити поруч неї, дивитись в її зміїні очі і знати, що вона — твій найлютіший ворог. І спати з нею в одній квартирі, де є зброя і повно в кухні ножів. Жах!
— Знайшла.
— Гаразд, — старий зітхає. — Візьми їх. А ще отам, в конверті, знайдеш… лист. То Люба написала… тобі.
— Як це?
— Вона передала мені, перед останнім арештом. Просила, щоб обов’язково знайшов тебе і віддав.
— Чого ж ти не шукав?
— Тоді б Ольга теж тебе знайшла. Та доля, бач, по-своєму все вирішила.
— Дурень ти. Чому ти її так боявся?
— Треба було її давно вбити. Давно…
Дивні люди, ненормальні якісь. Усі питання вирішують так: вбити — не вбити. Вони нездатні до конструктивного діалогу. Може, й справді, психи?
— Я зараз викличу «швидку». — Рудий іде до телефону.
— Не треба. — Климковський піднімає руку. — Не треба нікого.
— Як ти дізнався, де Ольга? Надто вчасно з’явився, це підозріло.
— Я спізнився, старий став. А дізнався як? Ну, це ж просто, — він заходиться старечим кашлем. — Це було просто… Я прослухав касету, потім подумав, що Ользі дзвонили — хто б це міг бути? І хто прослуховував квартиру Корбута? Я зрозумів, що готується щось небезпечне.
— Якось дивно виходить.
— Їй хтось дзвонив… Вона зібралась і пішла, а я за нею. Я… вмію стежити, та… вже старий. І я знав, що щось готується — хтось слідкував за вами. Мішенню був не Корбут, і не Ольга, а саме ти. Я поспішав, як міг… і ледве встиг, хоч тебе… захистив від неї. Ти ж… моя онука, хочеш ти цього чи ні.
— Скажи, а чому саме я?! Кому все це треба?
— Ти… дочка Клауса.
— Ну то й що?
— То через нього…
Старий знесилено відкидає голову. Якщо він зараз склеїть ласти, я обіллю його чорнилом. Він щось знає.
— Що саме?! Що ти маєш на увазі?
— Заповіт Клауса… Ти — його єдина дитина, він…
Його очі скляніють. Так, іще один труп. Вони просто сиплються на мене, як опале листя. Ну чому мені так не таланить?
— Треба йти звідси. — Рудий прикриває
