Серце гарпії - Марина Соколян

Ярка піднімає зачудований погляд. Це ж треба! У своєму азарті білявий Ромко аж розчервонівся, і то плямами, від шиї і до блідих скронь зі зворушливою родимкою.

— Не журися, сонце, — усміхається вона. — Я не збираюся з ним воювати. Просто передай моїй мамі — добре? — що у мене все гаразд. Ти іще можеш встигнути на зворотну маршрутку.

Ромко відчутно ображається. Цікаво, а на що він сподівався?

— Я думав, ми з тобою… — мимрить він, спинившись коло хвіртки. — Ну, все ж таки не сторонні люди…

Ярка кладе йому долоню на передпліччя.

— Звичайно, ні. Тому я й не хочу тебе підставляти.

Хлопець блимає ніяково, а тоді все ж таки відбуває, заховавши в кишеньку наплічника Ярчиного листа.

Вона не йде за ним, але сідає натомість на звільнене під яблунею місце. Тепер, коли він пішов, Ярці стає направду самотньо, і так шкода себе, що хочеться квилити. Облога… це він правильно сказав. Прикре, задушливе відчуття.

На щастя, зосередитися на тому почутті, як належить, їй не дають. Хвіртка гупає, відкриваючись, і до двору вривається Галя.

— Він приїхав! — з порогу вскач виголошує вона.

— Хто? — супиться Ярка, все іще занурена у власну зажуру.

— Максим! Мій чоловік!

Погляд Галі такий навісний, мовби то не рідний чоловік об’явився, а армада вторгнення з Бетельгейзе.

— Е… — губиться Ярка. — Вітаю? Чи ні? Ти ж хотіла, щоб він навідався?

— Ну так… — зітхає жінка. — Але він же не сам приїхав! З ним якась Никанорова кума, чи що — то винищувач, а не жінка! — і журналістка до того ж! З обласної! Як там її — газета «Юг»!

— І що їй треба? — сторожко цікавиться Ярка, уже здогадуючись утім, про що йдеться.

— Та Ніку ж! Не знаю звідки, але чутка пішла, і в Інтернеті вже є… про неї, тобто про те, як вона Приймака відшукала!

— А, ясно! — підхоплює Ярка. — Репортаж буде робити? Ну так наплети їй що-небудь, велика важниця!

— Та якби ж то — репортаж! — Галя відчайдушно заламує руки. — Вимагає довести, що то не вигадка! Ну тобто, виходить, потрібне… іще одне пророцтво!

На хвильку западає тиша. Ярка супиться, перетравлюючи новини.

— А що… — врешті мовить вона. — Що, коли не буде іще одного? Пророцтва — вони ж не за графіком! Божа воля, те, се…

— Ну так, — мимрить Галя, чомусь ховаючи погляд. — Але гарно би… Все ж таки Максим… Якби він побачив, повірив…

— Хочеш, аби він покликав тебе назад?

Галя не відповідає. Але видно просто напевне, що хоче — аж нетямиться. Любить його, напевне, попри все… Ярка зітхає.

— Не знаєш, Ганичка та Юхим нині вдома? — питається вона.

— Ніби так… — розгублено мовить Галя. — А що?

Ярка підводиться.

— Треба зазирнути. Домовитись про твоє пророцтво.

Галя губиться геть чисто.

— А… у нас іще когось убили?

— Ні, — гірко сміється Ярка. — Але все ще попереду.

Майбутнє значною мірою — категорія контролю, влади над собою, рівно ж як і над іншими. Створити образ майбутнього, пообіцяти його людям, запалити їх баченням перспектив — таке може зробити лише той, хто володіє увагою аудиторії, має владу переконання. Чудовий приклад такої риторики — промова Мартіна Кінга про мрію, в яку він вклав стільки пристрасті і раціонального розрахунку, що просто не міг помилитися. Звісно, мрія Кінга не втілилась аж так відразу, проте поштовх був такий потужний, що зміг змінити ставлення — а отже і поведінку — багатьох. Є, безперечно, і приклади протилежної, руйнівної риторики — тої, приміром, що обіцяла народу створити з них «націю володарів» (про «світле майбутнє» вже не кажучи). Цього майбутнього так і не відбулося, звісно, оскільки прагнення до контролю набуло параноїдальних рис, і ні до чого, окрім моральної деградації, не призвело.

І все ж таки, бачення майбутнього починається з контролю над власним сьогоденням. Як то виглядає на особистому, приватному рівні? Мріючи, ми артикулюємо найпалкіші бажання, проте тільки раціональна оцінка своїх якостей може перетворити мрію на бачення. І тільки розумний розвиток цих якостей може змусити мрію здійснитися.

Занадто часто, проте, ми хибно оцінюємо власні схильності, а відтак зазнаємо невдач. Невміння ж змінити себе веде до прагнення контролювати інших. Ти знаєш, про що мова, чи не так? Ти знаєш також, як важко буває це пробачити.

* * *

Перший раз в житті Ярка готувала для когось романтичну вечерю. Готувати в принципі вона почала досить давно, та в неї й вибору особливого не було: мама, заклопотана торгівлею, прилаштувалася купувати готові страви у бабці-рознощиці, тож Ярка рано звідала романтику підпалених пирогів та гречаних котлет. Зараз же хотілося потішити Михайла чимось особливим; та й нагода випала непересічна — хлопцеві родичі поїхали на дачу, лишивши до їхніх послуг цілу двокімнатну квартиру зі зручною тахтою. Отож, Ярці бажалося звершень.

От, правда, для кулінарних вивертів бракувало єдиного — бюджету. Тож романтика виявилася класу економ: спагеті з сирним соусом та салат, що заповідався на грецький, проте, з поправкою на географію, скидався радше на «Дністер». Однак, на тлі щоденних сардельок вечеря мусила би викликати шок і зачудування.

І от, витерши трудовий піт та причепурившись, наче справжня домогосподарка, Ярка чекає на повернення свого мужчини додому. Заради більшого ефекту вона вбрала фартух з мальвами; якусь хвильку приміряла навіть тітчині бігуді, проте зі сміхом розсудила, що Михайло може й не оцінити усю ту красу. Втім, бігуді вона могла й лишити — занурений у якісь невеселі думи, Михайло навряд чи помітив би оригінальну зачіску. Він, здається, навіть саму Ярку не помітив, зосереджено розвішуючи шкірянку на «плечиках» в передпокої.

— Міську, як гадаєш, може мені піти банки грабувати? — трохи ображено питає дівчина.

— Що? — кліпнувши, дивується хлопець.

— Здається, мене ніхто не помічає, — копилить губу Ярка.

Михайлів погляд фокусується миттєво, і зразу ж набуває провинного виразу.

— Давай разом підемо. Я відволікатиму охорону хамськими витівками. Я ж це вмію, ага?

Ярка не може встояти проти цих зведених дашком русявих брів, підступає поривно, обіймає його за талію та цілує в плече.

— Я там… вечерю зготувала. Спагеті.

— Вечеря мафіозі, — сміється Михайло. — Січеш тему!

За тим бандитським наїдком хлопець трошечки відмерзає та починає усміхатися, звично випромінюючи свою веселу певність. Яке ж це серце не розтане, гадає до себе Ярка, коли він дивиться так тепло та глузливо, і коли грають на щоках шалапутні ямочки… І що, коли він дивиться так не тільки на неї?

— Як там школа? — цікавиться вона, аби відволіктися і тут-таки розуміє, що припустилася помилки —