Фаворит - Дік Френсіс
Ось він — підступний напад, якого я ждав цілий день. Сам, дурень, мало не поліз у пастку. Тепер, коли вона вже ось-ось мала захряпнутись, важко видряпатися. «Поліцейська» машина стояла біля воріт за двадцять кроків від мене, водій чатував біля дверцят і тільки чекав команди. Грізний вигляд моїх конвоїрів був навіть зловісніший проти звичаю поліцейських надиматися перед злочинцями. Один із цих бандитів, мабуть, убив Джо.
Якби я виказав хоч найменший сумнів, вони миттю схопили б мене і запхнули в авто; тільки хвіст куряви майнув би позаду, а Віктор, затинаючись, пояснював би, що він бачив. На тому й скінчилася б моя епопея. Поїхав кудись чоловік — і ніби у воду впав.
Мій замір показати Вейкфілду можливого вбивцю зірвався. З одним я ще міг би впоратись, але з трьома, та ще коли в машині сидить четвертий…
Коли Віктор спинився кроків за п'ятнадцять од мене, я непомітно спустив довжелезний ремінець жокейських окулярів і, підхопивши його рукою, стьобнув наче батогом і підсік ноги високому, а меншого повалив прийомом джіу-джитсу й метнувся до Адмірала.
Кількох секунд, поки вони прочумались, було досить. Коли бандити з перекошеними пиками кинулися за мною, я вже сидів на коні, підібрав повід і погнав галопом.
Третій злочинець біг мені навперейми од машини. Я проскочив повз нього й пустив коня на живопліт, що оточував стоянку. Кінь зробив могутній стрибок і приземлився на траві за кілька ярдів від чорної машини. Четвертий устиг відчинити дверцята й вийти. Я рвучко оглянувся.
Віктор закам'янів з широко відкритим ротом. А троє напасників бігли до воріт. Ось вони майже досягли їх. Мені ніколи було думати, є в них зброя чи нема, хоч був для них аж надто близькою й великою мішенню. I саме тоді в руці того, що хизувався моєю краваткою, щось раптом блиснуло, і я лише дивом уникнув найстрашнішого, бо він розмахнувся й кинув ніж. Я чув, як брязнуло десь об каміння за моєю спиною.
Спрямувавши Адмірала на шосе, проскочив під самим носом у ваговоза; чув тільки, як зверескнули гальма, і ми опинилися в полі по той бік дороги. Попереду був чималенький горб, і, коли я на середині схилу смикнув повіддя й озирнувся, шосе й стоянка вимальовувались перед очима, як на карті.
Напасники не гналися за мною. Вони одвели своє авто від воріт і поставили біля обочини. Всі четверо, здається, сиділи в машині.
Віктор досі стояв на місці й ошелешено чухав потилицю. Я міг собі уявити його здивування. Потім подумав, скільки часу йому потрібно, щоб розшукати Піта й розповісти.
Скінчаться перегони, люди посунуть до стоянки, й машини густою валкою потечуть з воріт. Отоді я й зможу безпечно повернутися на іподром.
Тієї миті до «вулзі» підкотив ще один чорний автомобіль, а за ним ще і ще, поки ціла низка чорних близнят не розтягнулась на дорозі. Щось моторошно знайоме нагадували вони мені.
Так, то були злочинні таксі «Марконі».
15
Водії полишили свої машини й підійшли до «вулзі». Прямокутними формами й антеною на даху він дуже нагадував поліцейський фургон. Але його спілкування з напасниками «Марконі» відкидало найменший сумнів.
Вони збилися на дорозі чорною зграєю, а я сидів на спині в Адмірала далеко в полі й стежив за ними. Здавалося, вони нікуди не поспішали, та, будучи свідком жорстокої бійки в Пламптоні із допомогою велосипедних ланцюгів, кастетів і ножів, а також пам'ятаючи сумну долю Джо, я добре уявляв собі, що мене жде, тільки-но ці звірі мене впіймають.
Я мав перевагу. Адже вони не зможуть їхати полем, а пішки Адмірала не наздоженеш. Отож я спокійнісінько чекав, поки натовп з'явиться на воротях, щоб у тисняві пробитися до іподрому.
Та дві події змінили становище.
По-перше, водії раптом повернули голови в мій бік і стали вказувати пальцями. Обернувшись праворуч, я побачив машину, що їхала схилом на чималій відстані, — виходить, там була дорога. Я побачив також великий дім з прибудовами й садом.
Троє таксі рушили й помчали мені навперейми, часто зупиняючись. Тепер мене стерегли таксисти праворуч і попереду, а ззаду — отой невідомий будинок.
Ось з'явилося ще одне таксі й рвучко зупинилося перед «вулзі». Огрядний мужчина висів з нього й пішов до живоплоту. Він простягнув руку в мій бік. Я не знав, у чому справа, коли раптом біля самих моїх ніг продзижчала куля. Звуку пострілу чути не було.
Я повернув Адмірала й поскакав геть. Ще одна куля звихрила землю поперед мене. Чи то віддаль була надто велика для стрільби з глушником на дулі, чи… Мене зросив холодний піт… Вони зумисне цілили низько, щоб підбити ноги Адміралові.
То було невеличке поле акрів на вісім-десять. Я притримав коня та роздивився нерівний живопліт на всю довжину. Його також сповивав колючий дріт. Через плече я бачив, як стрілець біг з револьвером паралельно зі мною. Ось він знову буде на відстані пострілу.
Я відвів Адмірала, поставив перед огорожею й наказав плигати. Кінь легко переметнувся, не зачепивши навіть гілочки. Ми опинилися на іншому полі, де паслася череда корів, але й воно було надто мале та відкрите з боку дороги. Об'їжджаючи його, я побачив, що хазяї на дріт не поскупилися, — цілих три ряди обмотували живопліт з обох боків. Але на всіх пасовиськах є ворота, і ми одшукали їх у протилежному кінці. Я відчинив, вивів Адмірала й знову причинив.
Нове поле було обгороджене стовпами й таким же дротом. Я вирішив поспішити; бо коли дозволю таксистам переганяти себе з поля на поле, то можу опинитися перед несподіваною перепоною, яку навіть Адмірал не подолає.
Радів, що світить сонце, — хоч можна було визначити напрямок. Оскільки рухався на схід, а кружляти далі не було сенсу, то вирішив одвести Адмірала до стайні Піта, яка була десь по дорозі.
Я прикинув, що мені доведеться зробити миль дванадцять, і щосили намагався уявити собі місцевість попереду. Приблизно знав поля, якими пробирався; трохи далі вони мають перейти в лісосмугу. Потім з'явиться невеличка долина, поки досягну вибалка й невеличкого хутора, де містилася стайня Піта. Що ж стосується дороги, то я не мав про неї жодного уявлення, отож мене будь-де могли застукати.
Пойнятий цими невеселими думками, непомітно виїхав крізь ворота на шлях і риссю перетнув його, шукаючи галявину в заростях навпроти.
