Фаворит - Дік Френсіс
Я схилявся до думки, що оті вранішні телефонні дзвінки Тіверіджа Філдеру — єдиний засіб зв'язку поміж ними й що Філдер не має іншого шляху пересилання інформації «шефові» або отримання її від нього. Очевидно, Тіверідж мало турбувався про пізнє надходження «новин» і не бажав давати будь-кому свій телефон чи адресу, щоб не бути викритим.
Я пригнічено подумав, що моя вигадка не відіграла належної ролі, і подумки обізвав себе останнім дурнем.
Ще б пак, удавати якусь приманку для підступного ворога, який навіть не знає, що повинен на тебе напасти.
Щоб якось розрадити себе, пішов разом із Пітом сідлати Адмірала. Кінь Білла, що став тепер моїм, виглядав чудово, як і завжди. Розумна голова, широкі груди, міцні кістки, красиві тонкі ноги — усе свідчило про породу й витривалість.
— Хоч він і не брав участі в перегонах з того сумного дня, та зберіг форму, — сказав Піт, милуючись ним. — Ти не можеш програти, сиди спокійно, поки не звикнеш до нього, а потім жени. Білл трохи ранувато виходив наперед, а тобі цього не потрібно. Він може рвонути з будь-якого місця.
— Гаразд, — мовив я.
Піт стусонув мене в бік.
— Адмірал знову фаворит. Якщо ти спаскудиш сьогоднішню скачку, глядачі розірвуть тебе. Та й мене теж. — Він посміхнувся.
— Тоді постараюсь зостатися живим, — відказав я.
У скачці Адмірал був так само величний, як і з виду. Він прямо йшов на кожну перешкоду, роблячи стрибок, і тому не потребував ані найменшого спонукання вершника. Хід мав низький, плавний, і з першої ж хвилини я відчув, що скакати на ньому просто насолода. Виконуючи пораду Піта, я об'їхав повне коло, не збільшуючи швидкості, а наближаючись до останньої перешкоди разом з двома іншими, торкнув Адмірала під боки й помахав поводом. Кінь плигнув посередині та приземлився попереду, вигравши у суперників цілих два корпуси. Ми з ним легко виграли заїзд під бурхливі оплески глядачів.
У загороді, де розсідлують переможців, коли я скочив на землю й одстебнув попругу, кінь поводив себе так, ніби повернувся з розминки, і живіт його навіть не здіймався при диханні. Я поплескав його по лискучій шиї, зауваживши, що він зовсім сухий, і спитав Піта:
— Що ж тоді можна ждати від нього, коли він поскаче щодуху?
— Національний приз, не менше, — відповів Піт, хитаючись на підборах і скидаючи капелюха на численні поздоровлення.
Я осміхнувся, підхопив сідло й пішов до вагарні зважитись та перевдягнутись. Звична радість заполонила все моє єство, зігріваючи тіло, наче гарячий душ, хоч я розумів, що то чудовий кінь, а не я здобув блискучу перемогу.
Піт погукав услід, щоб я не затримувався, бо він хоче випити разом зі мною, отож я хутенько змінив одяг і повернувся. Піт повів мене до бару поряд з тоталізатором, і ми спинилися біля проходу, щоб поглянути на місце, де помер Джо. Прохід забили дошками на рівні людського зросту, аби цікаві не лізли туди. Іржава пляма на гравії — ось усе, що лишилося від бідолахи.
— Дивна якась історія, — мовив Піт, коли вже заходили до бару. — Що він казав тобі перед смертю?
— Як-небудь потім, — мляво ухилився я. — Тепер мене більше цікавить інше: де Адмірал скакатиме наступного разу?
Отож за стойкою ми розмовляли тільки про це.
Повернувшись до вагарні, зауважили двох чоловіків у дощовиках з поясами, що чекали нас біля входу. Обоє були в м'яких капелюхах та грубих черевиках і грізно надималися, як то властиво всім поліцейським на світі.
Один із них пхнув руку до кишені й видобув ордер, складений учетверо.
— Ви містер Йорк?
— Так.
— Уклін од містера Вейкфілда, який прислав по вас, щоб дали ще деякі свідчення. Будь ласка. — Це він уже докинув від себе.
— Гаразд. — Я попрохав Піта, щоб Клем зібрав моє спорядження.
— Добре, — кивнув Піт.
Я пішов за ними крізь ворота до автостоянки.
— Візьму свою машину, — пояснив.
— На дорозі вас чекає поліцейська машина, — озвався вищий на зріст.
Я усміхнувся. Коли б інспектор був моїм хазяїном, я теж виконав би його волю.
— Гаразд, везіть, — кинув я.
Закритий «вулзі» чорного кольору чекав недалеко від воріт. Біля нього стовбичив водій у формі, на передньому сидінні я помітив якогось типа в поліцейському кашкеті.
Праворуч перед цілим рядом фургонів прогулювали коней, що скакали вкупі з Адміралом, перш ніж їх повантажать для відправки додому. Серед них і Адмірала, якого Віктор, теперішній його конюх, гордовито вів за вуздечку,
Я саме пояснював поліцейському, що це мій кінь, і запропонував йому глянути на нього, коли раптовий здогад ніби обухом ударив мене по голові.
Щоб не зрадити себе, я кинув окуляри на траву й нахилився за ними, а мій конвоїр терпеливо чекав. Випроставшись, глянув назад, звідки ми йшли. Сорок ярдів зеленого поля відділяло нас від останнього ряду машин. Там нікого не було, крім кількох чоловік, що стояли обіч. Я глянув на годинник. Ось-ось мав початися останній заїзд.
Я мляво повернувся, і мій погляд знову зупинився на Адміралі. Як завжди після скачки, кінь був укритий попоною, щоб швидко не охолонув, але чому на ньому вуздечка?.. Віктор замінить її хомутом, коли повантажать рисаків у фургон.
Цей конюх надто повільно мізкував. Добре знаючи коней та вміючи їх доглядати, він так і не зміг вище піднятися за сорок років і ніколи вже не підніметься. Я мусив діяти, не чекаючи його допомоги.
— Вікторе! — гукнув я і, коли він обернувся, наказав підвести до мене Адмірала.
— Я хочу оглянути йому ноги, — пояснив поліцейським. Вони кивнули й стали осторонь, вищий на зріст переступав з ноги на ногу.
Я не наважувався глянути на типа праворуч утретє, бо знав, що не помилився.
До того ж він був у краватці, яку здерли з мене у фургоні неподалік од Мейденхеда.
Вона була з шовку, витканого й подарованого мені в день повноліття власником мануфактури, що підтримував ділові стосунки з моїм батьком. У мене були ще дві такі краватки й шарф з червоними та золотими корабликами й вигаптуваною літерою «Й» на темно-зеленому тлі.
Як поліцейський з карного розшуку добув мою за таких наглих обставин утрачену краватку? Фермер Лоусон не знайшов її, і ніхто з його хлопців не бачив.
