Числа Харона - Марек Краєвський

І раптом обличчя його спалахнуло. Між газетних сторінок визирали маленькі карточки з якимись математичними обчисленнями й формулами.

Напружив м’язи. Треба опанувати ейфорію, втишити сурми перемоги, котрі волали: усе вірно, перед тобою той, кого ти шукав! Цеп чоловік заховав обчислення серед газет, аби вони не кидалися в очі під час побіжного обшуку! Що тобі ще потрібно? Хіба він не схожий на збоченця, який трахає сифілітичних бабел? Давай! Приведи його до Грабовського на мотузку, а тоді повернися до свого кабінету в поліції, до справжнього життя! Чи, може, ти хочеш переконатися? Хочеш відшукати гебрайські написи й магічні квадрати?

Попельський витер лоба, насупив брови й грізно глянув на Буйка.

— Я тебе про дещо запитував!

— Узагальнення однієї теореми Єгорова, — Буйко хибно зрозумів його погляд і прикрився халатом, наче то був панцир, здатний захистити від ударів, які от-от мали посипатися на його тіло. — Це тема моєї дисертації.

— Вона стосувалася конвергенції функцій?

— Ви математик? — запитав здивований Буйко.

— У моїй голові самі лише числа й трупи, — відказав Попельський. — Я більше ніж математик. Я поліцейський.

Роззирнувся приміщенням. Воно було доволі просторим, утриманим в чистоті й порядку. Вочевидь виконувало функції кухні й кабінету. Про перше свідчили раковина, примус, дошка для різання хліба на столі й буфет, про друге — письмовий стіл та книжкова шафа. Два вікна виходили на подвір’я, одне на травник і дерева перед будинком. Двері, закриті дещо пошарпаною портьєрою, явно провадили до іншої кімнати. І ці двері Попельського занепокоїли.

Поманив Буйка пальцем, і коли той важко підвівся й підійшов, міцно схопив його за плече й пхнув за портьєру. Заплутавшись у важкій тканині, Буйко кілька секунд пробув за порогом приміщення, але його ніхто не вдарив. Ніхто не чекав, причаївшись, доки портьєра випнеться, аби напасти на чужинця. Найпевніше, у кімнаті за завісою нікого не було. Попельський повільно відхилив портьєру.

Зупинився за півметра від дверей і поглядом вивчав невеличку спальню, у якій були масивна й дуже висока шафа, поруч стояв стілець, а посередині — залізне ліжко. Із шафи, майже з-під стелі, похмуро дивився гіпсовий Сократ. Попельський знову схопив Буйка за комір і цього разу пхнув уперед головою до кімнати, а тоді швидко потягнув назад. Так його вчили два роки тому на поліційних курсах у Сарнах. Нічого не сталося, ніхто не зачаївся, припавши до стіни біля дверей.

— Увійдіть до спальні й сядьте на стільці.

Буйко зробив, що йому наказали, а Попельський розпочав обшук кімнати. Зазирнув під ліжко. Лише фанерна валіза. Відкрив її й побачив брудну білизну. У шафі переглянув якийсь досить потертий і поцерований одяг. Передивився вміст полиць, перекладаючи з місця на місце сорочки, які Кілька років тому коштували аж ніяк не дешево. На манжеті однієї з них навіть було вигаптувано монограму «Л. Б.», що робили тільки в першокласних крамницях. Під сорочкою щось зашелестіло. Попельський засунув туди руку й витягнув велику книжку. Відкрив її й перебіг поглядом вигнуті гебрайські літери. Це була гебрайська Біблія. У ній стримів конверт. Попельський намацав слизьку поверхню й вирізані зубчиками краї фотографічного паперу. Вийняв фотографії.

Перш ніж роздивитися гори сала, відвислі груди й тлусті сідниці на знімку, глянув на Буйка. Той скоцюрбився, майже поклавши голову на коліна й погойдуючись на стільці, утупився в підлогу. На його лисині, оточеній ріденькими кучериками, виблискували краплини. Особливо рясно скупчувалися довкола великої волохатої родимки, схожої на чорний острів на голомозому черепі. Обриси нагадали Попельському італійський чобіт. Детектив перевів погляд на фотографії й довго їх вивчав.

— І не соромно вам, пане Буйко, зберігати в Біблії порнографічні знімки? — подряпав нігтем одну з фотографій, на якій, умостившись на канапі, сиділа Люба Байдикова й зальотно позирала в об’єктив з-під маленького капелюшка. Її грубезні, як у слона, ноги, були широко розкинуті, а жирні груди спливали обабіч тіла.

На шафі щось зашуруділо. Попельський підвів голову, але наштовхнувся лише на зневажливий погляд гіпсового Сократа.

— Миші тут у вас шастають, га, Буйко? — підняв руку, наказуючи підвестися. — А тепер назад до кухні! Там собі поговоримо!

Його аж розпирало від ейфорії. Гучно грали переможні сурми. Він намагався їх притишити, бо ці звуки здавалися йому не лише приємними, але водночас принизливими й знущальними.

Таке завжди траплялося з ним перед епілептичним нападом. Ейфорія й епілепсія. Нерозлучні сестри — одна прояснює розум, друга ввергає в безодню.

Буйко сів у кухні на стільці, як і наказав Попельський. Детектив відсунув убік важку друкарську машинку й поклав поруч із нею Біблію. Потім сягнув до шухляди й знову передивився папери, заховані поміж газет. На них видніли математичні розрахунки й формули, які стосувалися послідовностей і теорії чисел. Кільканадцять хвилин він сидів біля столу мовчки й переглядав гебрайський Старий Завіт. Сторінку за сторінкою. Багато слів було підкреслено, на полях громадилися стовпчики й обрахунки чисел, приписуваних літерам. Це були гематричні обчислення.

Сурми грали й замовкали. Попельський підняв книгу й витрусив з неї три аркуші з виписаними на них гебрайськими словами, одне за одним. Вони утворювали квадрати, довжина сторони в яких могла обчислюватися літерами. Один квадрат стосувався Люби Байдикової, інший — Лії Кох, а третій — Хаї Лейбах. Детектив усміхнувся й глянув на Буйка.

— У мене є алібі, — спокійно сказав математик.

— Я заперечу будь-яке ваше алібі, — Попельський закурив сигарету й глянув на портьєру на дверях спальні, котра раптом захвилювалася від протягу.

— Цього алібі ви напевне не заперечите. Сором вам не дозволить.

Чимраз гучніший звук настирливо вібрував у вухах Попельського. Може, це справді віщує напад? Декілька днів тому, після приступу епілепсії у квартирі Шанявського й пам’ятного ранку з Ренатою, він бачив те саме, що й зараз. Авжеж, та самісінька картина: він сидить на стільці в кімнаті, заповненій картками з математичними обчисленнями. Від протягу хвилюється портьєра на дверях. Тріпоче чимраз швидше, доки не здіймається й летить, мов перський килим. Лунає гуркіт. Насправді вся ця сцена виглядала зараз так само. Але у видінні за портьєрою був високий чоловік у котелку. У цьому химерному сні Попельський дивився на Попельського. Зараз, у дійсності, він бачив Ренату Шперлінг. Стояла у дверях й обтрушувала скромну сукенку від грудок гіпсу, що залишилися від розбитого Сократа.

— Вона — моє алібі, — озвався Буйко. — Ти ж не запроториш свою кохану до в’язниці за співучасть?

Запала тиша. Тріумфальні сурми