Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон

— Ви маєте на увазі карту тихоокеанських островів, котра висіла в кабінеті Адмірала? — запитав Феншоу.

— Вам здавалося, що це карта тихоокеанських островів, — відповів отець Бравн. — Покладіть пір’їну поруч з уламком корала, і кожен думатиме, що це — якийсь експонат. А тепер візьмімо ту ж пір’їну, і покладемо її поруч зі штучною квіткою та кольоровою стрічкою, і ви відразу ж згадаєте про прикраси на жіночих капелюшках. А тепер уявіть цю пір’їну поруч з чорнильницею, книгою та стосом паперів. На що це подібне? Правильно! На перо письменника. Приблизно так ви мислили, коли побачили карту посеред опудал тропічних птахів, мушель та инших експонатів. Вам здалося, що це — карта тихоокеанських островів. А насправді це була карта ось цієї річки.

— А як ви здогадалися? — запитав Феншоу.

— Я побачив скелю, схожу на дракона, і ту, котра нагадує Мерліна. Ви ж самі розповідали мені про це, хіба ні?

— Виявляється, ви багато що запам’ятали з нашої подорожі! — вигукнув Феншоу. — А мені видавалося, що вам байдуже.

— Та ні, я почувався просто жахливо. Але погане самопочуття це не зовсім те саме, що неуважність, — промовив священик і закрив очі.

— І як ви гадаєте, що більшість людей побачила б на цій карті? — запитав Фламбо.

Та відповіді він не отримав. Отець Бравн міцно спав.

Бог гонгів

Це був один з тих прохолодних і похмурих днів ранньої зими, коли денне світло видається не золотистим, а сріблястим, або навіть олов’яним. Похмурий смуток панував у сірих конторах і сонних креслярнях, а побережжя Ессексу в цю пору виглядало особливо непривітно та похмуро. Пейзаж був одноманітним, лише де-не-де виднілися ліхтарні стовпи, які нагадували про цивілізацію не набагато більше, ніж лісові дерева. А дерева виглядали потворами порівняно з цими ліхтарними стовпами. Тонкий шар снігу майже розтанув, і ті смуги талої води, які знову прихопив морозець, виглядали свинцевими, а не срібними. Смуга старого снігу простягалася вздовж самого краю побережжя, майже зливаючись з блідою смугою прибою.

Поверхня моря виблискувала яскравими відтінками фіалкової синяви і виглядала неприродно, так виглядає кровоносна судина за обмороженому пальці. На десятки миль довкола, куди не поглянь, не було ані душі, лише двоє подорожніх швидко прямували вздовж берега. Один з них мав набагато довші ноги і робив значно більші кроки, аніж його супутник.

Ані час, ані місце не надавалися для відпочинку. Та отець Бравн рідко відпочивав, і тому, коли вже траплялася така нагода, він обирав товариство свого давнього приятеля Фламбо, колишнього злочинця і колишнього детектива. Священику забаглося відвідати свою давню парафію в Кобховл, ось тому вони й прямували у північно-східному напрямку вздовж узбережжя.

Пройшовши милю або й дві, вони помітили, що морський берег виглядає більш цивілізовано, і починає нагадувати курортне узбережжя; потворні ліхтарі траплялися все частіше і були оздоблені, хоча це зовсім не зменшувало їхньої потворності. Подорожні пройшли ще пів милі, і отець Бравн здивовано задивився на маленький лабіринт з квіткових вазонів, в яких замість квітів були посаджені бліді виткі рослини. Це було схоже на мозаїчний тротуар, вздовж якого стояли лавки з вигнутими спинками. Атмосфера цього місця підказала священикові, що десь поблизу має бути курортне містечко, та це його не надто зацікавило. Неподалік від оздобленої стежини отець Бравн побачив споруду, щодо котрої у нього не було жодних сумнівів. У сірій імлі виднілася велика курортна естрада, вона була схожа на гігантський гриб на шести ніжках.

— Гадаю, — зауважив отець Бравн, піднімаючи комір і закутуючи шию шерстяним шарфом, — ми наближаємося до курорту.

— Побоююсь, — відізвався Фламбо, — що перед нами одна з тих курортних місцин, які вже мало кого цікавлять. А всі зусилля оживити таке місце зимою зазвичай не приносять позитивного результату. Хоча винятки також бувають. Ось, наприклад, Брайтон і ще кілька подібних курортів. А це, напевно, Сівуд, де свої експерименти проводить лорд Пулі. Якось на Різдво він запросив сюди сицилійських співаків, а цього року, кажуть, має бути великий боксерський поєдинок. Краще просто втопити це застояне болото у морі, тут похмуро, як у закиненому залізничному вагоні.

Вони зайшли під велику естраду, і священик зацікавлено подивився вгору, схиливши голову набік, немов здивована сова. Естрада, як і більшість таких споруд, вирізнялася химерністю: позолочений куполовидний навіс тримали шість міцних стовпів, а кругла дерев’яна платформа була на висоті п’яти футів над рівнем узбережжя, все це було схоже на велетенський барабан. Незвичайне поєднання снігу та штучної позолоти спонукало подорожніх до спогадів: колись вони вже бачили щось подібне — вишукане й екзотичне.

— Здається, я розумію, — врешті відізвався Фламбо. — Це щось японське. Пригадуєте ті химерні японські малюнки, де сніг на вершинах гір нагадує цукор, а позолота на дахах пагод подібна до глазурі на імбирному прянику? Ця естрада нагадує мені невеличкий язичницький храм.

— Можливо-можливо, — промовив отець Бравн. — Тоді поглянемо на божество цього храму.

І неймовірно спритно, що було цілком несподівано для низенького священика, він вистрибнув на дерев’яну платформу.

— Чудово, — засміявся Фламбо, і наступної миті його масивна постать також опинилася на підвищенні.

Хоча різниця у висоті між підвищенням та узбережжям була доволі скромною, та з неї можна було багато чого побачити на цьому пустищі. Вдалині виднілися припорошені снігом сади, які майже зливалися з сірим лісом, далі можна було побачити забудову самотньої сільської ферми, а далі — лише безконечні рівнини Східної Англії. На морі не було видно ані вітрил, ані инших ознак життя, лише кілька чайок плавно ширяли над водою, немов останні сніжинки, що мають доповнити цей сумний пейзаж.

Раптом позаду Фламбо почувся крик, він різко обернувся. Як не дивно, голос чувся десь знизу, і тому був адресований радше п’ятам Фламбо, а не його вухам. Він простягнув руку і не зміг стриматися від сміху. Невідомо чому дерев’яна платформа тріснула під ногами отця Бравна, і той провалився рівно на п’ять футів, які відділяли підвищення від набережної. Священик був не надто високого зросту, тому його голова виглядала з проламаного отвору, як голова Йоана Хрестителя на блюді. Збентежений вираз обличчя лише доповнював цю схожість.

Фламбо розсміявся.

— Ця деревина зовсім зігнила, — сказав він. — Хм, дивно, що ці дошки витримали мене, а вам таки вдалося знайти слабке місце. Зараз я допоможу вам.

Священик не відповідав, він зацікавлено роздивлявся краї дошки, котра не витримала такого почесного