Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон

— Так, саме так, — кивнув священик. — Гадаю, сьогодні вночі здійсниться один з наукових прогнозів Адмірала, а родинна історія завершиться у димі.

Він ще не встиг договорити, як джентльмени побачили дивовижно червоне полум’я, воно було схоже на гігантську троянду. Появу цієї «квітки» супроводжував несамовитий гуркіт, який можна порівняти хіба що з диявольським реготом.

— Господи! Та що ж це таке? — вигукнув сер Сесіл.

— Знамення вогненної вежі, — спокійно відповів отець Бравн, і націлився шлангом у самісіньке серце вогняної квітки.

— Як добре, що ми не пішли спати! — вигукнув Феншоу. — Сподіваюся, вогонь не перекинеться на будинок.

— Сподіваюся, ви пам’ятаєте, — спокійно промовив священик, що дерев’яну огорожу, по якій вогонь міг би перекинутися на будинок, адмірал сьогодні знищив.

Феншоу розгублено промовив:

— Хоч би цього разу обійшлося без жертв.

— До речі, це доволі своєрідна вежа, — зауважив отець Бравн. — Вона може вбити навіть на віддалі.

В цю ж мить на галявині знову з’явилася масивна постать бородатого садівника. Він ніби когось кликав, та цього разу в його руках були не граблі, а старовинна шабля. За спиною садівника стояли двоє негрів, вони також тримали в руках шаблі з колекції адмірала. Та у криваво-червоних відблисках полум’я вони радше нагадували дияволів, що несуть інструменти для тортур. У темряві почувся гучний голос, хтось давав їм короткі розпорядження. Коли священик почув цей голос, вмить змінився на обличчі.

Та отець Бравн вмів опановувати себе у подібних ситуаціях. Він продовжував уважно слідкувати за полум’ям, яке під струменем води почало вщухати. Священик міцно стискав наконечник шланга і дбав лише про те, щоб вода потрапляла у ціль. Це заняття повністю полонило його увагу. А тим часом у саду відбувалися дивні події, про які він міг здогадуватися лише з тих звуків, що долинали до нього. А дещо священикові навіть вдалося побачити краєм ока. Приятелі почули від нього два короткі розпорядження. Перше звучало приблизно так: «Зловіть цих негідників і міцно зв’яжіть. А мотузок зніміть з в’язанки хмизу. Вони хотіли відібрати у мене такий гарний шланг». Відразу після цього почулося наступна вказівка: «Покличте дівчину, яку ми бачили у човні. Вона зараз може бути на тамтому березі, біля циган. Нехай вона попросить їх наносити відрами води з річки». Сказавши це, отець Бравн замовк і продовжував зосереджено поливати нову вогненну квітку, так само як незадовго до цього поливав червоні тюльпани.

Він навіть не оглянувся, щоб подивитися на дивну боротьбу, яка відбувалася між підпалювачами та захисниками вежі. Отець Бравн відчув щось на кшталт підземного поштовху, коли у бійці Фламбо зіштовхнувся з садівником-велетнем.

Через кілька хвилин священик почув переможний вигук Фламбо, який впорався з недругом і взявся за одного з негрів. Почувши жалібні крики чорношкірих лакеїв, священик зрозумів, що Фламбо таки переміг в цій нерівній боротьбі. Це сталося завдяки неймовірній фізичній силі детектива. Окрім цього, четвертий підпалювач волів залишатися у будинку, зраджуючи свою присутність лише вигуками. Отець Бравн також почув, як хтось працює веслами, потім він почув голос дівчини, котра щось говорила циганам. Ті щось відповідали, поспіхом набираючи відрами воду. Однак уся ця метушня не могла відволікти його від основного заняття — боротьби з полум’ям, яке то пригасало, то знову силкувалося розгорітися.

Потім отець Бравн почув крик, який майже змусив його озирнутися. Фламбо разом з Феншоу та циганами, що прийшли на підмогу, кинулись у погоню за невідомим, який упродовж усього цього часу був у будинку. Незабаром з иншого кінця саду почулися вигуки Фламбо, які свідчили про те, що француз неабияк здивувався. Потім почувся стогін, що лише віддалено пригадував людський крик. Утікач вирвався з рук своїх переслідувачів і тепер біг уздовж саду. Він оббіг увесь острів по периметру разів зо три, та переслідувачі не відставали від нього. Це видовище нагадувало переслідування божевільного: він несамовито верещав, а переслідувачі тримали в руках мотузки. Однак усе виглядало доволі страшно ще й тому, що нагадувало дитячу забаву, в яку раптом вирішили пограти дорослі. Втікач помітив, що переслідувачі ось-ось можуть його схопити, він вибіг на високий берег і стрибнув у річку.

— Гадаю, це кінець, ви не зможете більше нічого зробити, — з болем у голосі промовив отець Бравн. — Він розбився об скелі, де через нього загинуло багато людей. Він знав, як використовувати родинні легенди.

— Не говоріть притчами, отче, — нетерпляче перебив його Фламбо. — Хіба ви не можете висловлюватися бодай трохи простіше.

— Гаразд, спробую висловлюватися простіше, — відповів отець Бравн, все ще тримаючи в руках шланг. — Наприклад, ось так: «Очі горять — дорога пряма, одне око моргнуло — дорога до дна простягнулась».

Вогонь зашипів і врешті погасав, оскільки тепер вода лилася не лише зі шланга, а й з відер, що носили цигани. Священик продовжував розмову, не відриваючи погляду від цього дійства.

— Шкода, що ще не світає, а то я порадив би цій юній леді поглянути в телескоп. Можливо, вона побачила б щось, що могло б її зацікавити. Наприклад, корабель на горизонті, або, якщо пощастить, сера Волтера Пендрагона, який повертається додому. Цілком можливо, що вона могла б побачити його по пояс у воді, тому що тепер, коли молодий Пендрагон уникнув небезпеки, він зможе дістатися дому навіть пішки. Він був на волосину від смерти, і якби його наречена не запідозрила щось недобре у телеграмі Адмірала, і не поспішила на допомогу своєму нареченому, то, повірте мені, зараз ми були б свідками ще однієї сімейної трагедії. Але досить розмов про старого Пендрагона. Зараз я вам все поясню. Розумієте, якщо дивитися з моря, то ця пожежа на вежі була б дуже подібна на світло маяка.

— Тепер зрозуміло, за яких обставин загинули батько і брат Адмірала. Він схожий на лихого дядечка з казки, який хотів заволодіти родинним маєтком.

Отець Бравн мовчав. Якщо не враховувати кількох фраз, сказаних з ввічливости, він мовчав доти, доки всі троє джентльменів не всілися зручно в каюті маленької яхти і не закурили сигари. Тоді священик сумно поглянув на останні відблиски вогнища. Він відмовився затриматися у маєтку Адмірала, хоча чув, як радісний натовп вигуками вітає молодого Пендрагона. Якби в отця Бравна була романтична вдача, він обов’язково залишився б, щоб вислухати слова вдячности від молодого мореплавця та його нареченої. Однак втома та погане самопочуття знову прийшли до нього. Він лише раз здригнувся, коли Фламбо звернув його увагу на штани, забруднені попелом від сигари.

— Та ні, це не попіл від сигари, — втомлено заперечив священик. — Це я забруднився під час