Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон
— І ваші батько й брат загинули у морі? — тихо запитав священик.
— Так, — важко промовив адмірал. — В обох випадках причиною трагедії був звичайний збіг обставин, а на цьому побудовані майже всі забобони, відомі людству. Корабель, на котрому плив мій батько, зазнав аварії біля корнвольських скель. Корабель, на якому був брат, потонув дорогою з Тасманії. Його тіла так і не знайшли. У морі такі трагедії — звичайна річ, на цих кораблях також загинуло багато людей, які не мають нічого спільного з родиною Пендрагонів. Поза тим, кожну з цих подій можна пояснити, так би мовити, природнім шляхом. Моряки знають багато подібних історій. Та після цих подій у нашій околиці ожили забобонні легенди, і тепер усі базікають про те, що вежі загрожує пожежа. Ось чому я так чекаю на благополучне повернення Волтера. Дівчина, з котрою він заручений, також хотіла прибути сьогодні, та я уявив собі, як бідолаха переживатиме, якщо він десь затримається, і тому попросив її зачекати з приїздом, аж поки я не повідомлю їй. Сьогодні ввечері, я впевнений, зможу повідомити їй, що Волтер повернувся. А якщо щось і димітиме, то хіба що наші сигари, ось така моя думка. І з пляшкою доброго вина ми відсвяткуємо перемогу над старою брехнею.
— У вас просто чудове вино, — промовив отець Бравн, зосереджено підіймаючи келих. — Хоча я не любитель вин.
Ой, пробачте, — додав він, бо ненавмисне розлив вино на скатертину.
Священик зробив ковток, а на його обличчі застигла урочиста маска. Та раптом його рука здригнулася — у вікні, за спиною Адмірала, з’явилося смагляве жіноче обличчя. Це було обличчя тієї самої дівчини, яку вони бачили у човні. Вона була стривожена.
Священик хвильку помовчав, а потім знову м’яко, як робив це завжди, звернувся до Пендрагона:
— Адмірале, зробіть мені послугу. Дозвольте мені й моїм приятелям провести сьогоднішню ніч у вашій вежі. Ви ж погодитеся, що вигнання всякої нечисті — мій безпосередній обов’язок.
Пендрагон зірвався на рівні ноги і почав походжати по кімнаті. У вікні знову на мить з’явилося обличчя таємничої незнайомки.
— Я вже казав вам, що ці старовинні легенди — звичайнісінька вигадка! — голосно вигукнув він. — Й у цьому я впевнений. Можете називати мене атеїстом. Так, я — атеїст.
Він різко повернувся і зосереджено подивився на отця Бравна.
— Та знайте, нічого надприродного тут немає. Так само, як немає жодного прокляття.
Отець Бравн посміхнувся.
— У такому разі, — промовив він, — у вас немає причин відмовити нам у ночівлі в цій чудовій будівлі.
— Ваша ідея просто сміховинна! — відповів Адмірал, постукуючи пальцями по спинці крісла.
— Пробачте мене за все, — невимушено продовжував священик. — І за те, що я розлив вино. Та мені видається, що легенда про пожежу турбує вас набагато сильніше, аніж ви це показуєте.
Адмірал Пендрагон сів так само несподівано, які підвівся. Та коли він заговорив, голос у нього був цілком спокійний:
— Це небезпечно. Якби ви тут жили, то й самі б стали атеїстами, щоб не збожеволіти від цієї чортівні.
Минуло три години, а Фламбо й Феншоу все що прогулювалися у нічному саду з низеньким священиком. Була глибока ніч, коли вони врешті зрозуміли, що отець не має жодного наміру спати ані в будинку, ані у вежі.
— Гадаю, було б непогано спушити газон, — сонно пробурмотів священик. — Ось я за це й візьмуся, тільки мотику знайду.
Чоловіки прямували за отцем Бравном, потиху підсміюючись з нього. А він тимчасом вирішив прочитати їм коротку проповідь: мовляв, кожна людина може знайти якесь необтяжливе заняття, яке водночас буде корисне для инших. Мотики він так і не знайшов. Зате натрапив на мітлу, і став нею енергійно змітали опале листя з травника.
— Завжди можна зробити щось корисне, — примовляв він з якимось ідіотичним піднесенням. — Навіть Джордж Герберт сказав: «Хто поспішає підмести в саду біля адміральського дому у Корнвелі, той чинить добро переді Мною й законом Моїм».
Раптом він відкинув мітлу.
— А тепер час полити квіти.
Фламбо і Феншоу спостерігали за священиком, який зосереджено розмотував довжелезний шланг, і це видовище смішило й водночас дратувало їх. А отець Бравн тимчасом ніби нагадував самому собі:
— Так, спочатку, певно, потрібно полити червоні тюльпани, а потім — жовті. Земля зовсім суха, вам так не здається?
Він повернув краник, і потужний струмінь води вдарив по квітах, ніби батіг.
— Трохи обережніше, Самсон ви наш! — вигукнув Фламбо. — Ви он там квітку зламали.
Отець Бравн сумно подивився на зламану квітку тюльпана.
— Правду кажете, щось я не надто обережний. Таке поливання більше подібне на вбивання квітів, — промовив священик, почухавши потилицю. — Шкода, що не знайшов мотики. Я б вам показав тоді, як умію спушувати ґрунт! До речі, про інструменти. Фламбо, дорогий мій, а ви захопили свій ціпок з вкладною шаблею? Ось і чудово. У такому разі сер Сесіл зможе використати той меч, який адмірал залишив біля огорожі. Як швидко стемніло!
— Над річкою піднімається імла, — повідомив Фламбо, уважно вдивляючись у сутінки.
В цю мить на верхній частині галявинки, котра була зроблена у вигляді тераси, з’явилася постать високого садівника. Він голосно і зі злістю закричав, розмахуючи граблями:
— Покладіть на місце цей шланг і геть звідси!
— Пробачте, я такий незугарний, — почав сором’язливо виправдовуватися отець Бравн. — Знаєте, я навіть вино за столом розлив.
Священик, усе ще тримаючи в руках шланг, з якого під тиском лилася вода, несміливо повернувся до садівника, і струмінь холодної води вдарив того по обличчі. Садівник втратив рівновагу й упав, у повітрі лише мелькнули масивні черевики.
— Який жах! — вигукнув отець Бравн, здивовано озирнувшись. — Я збив з ніг людину!
Він постояв ще хвилинку, ніби вдивляючись або вслухаючись у темноту, а потім попрямував до дерев’яної вежі, тягнучи за собою шланг. Вежа була дуже близько, та її обриси губилися в імлі.
— Щось ця ваша імла, як ви кажете, дивно пахне.
— Ваша правда! Боже праведний, та це ж… — затинаючись вигукнув блідий Феншоу. —
