Той, хто вбиває - Кріс Тведт
— Жодних проблем? Ґабріеллє зазвичай дуже жорстко веде допит.
— За винятком одного-двох незначних моментів. Юсеф написав кілька пісень у стилі Чарльза Менсона[1]. І в його новелах без крові також не обійшлося.
Сюнне засміялася.
— Якби судили за творчість, то вже давно мали б посадити Ю. Несбьо!
Я не розповів Сюнне про витівку з карафкою. Не через нечисте сумління, звичайно; навпаки, я був дуже собою задоволений. Просто Сюнне у таких випадках бувала дуже правильною.
Я випив пива до біфштекса, і відчув, як воно шугонуло мені в голову. Повечерявши, відразу встав з-за столу і сказав, що хочу додому.
— Зранку зайдеш до контори, Мікаелю?
— Так, лише на коротко, перед судом.
Думки про свідків і докази безупинно перемелювалися у голові. Я зробив собі каву й пішов з філіжанкою в кабінет підготуватися до завтрашнього дня. За дві години повернувся до вітальні, увімкнув телевізора. Новини горталися на екрані — каталог трагедій, але я не надто звертав на те увагу. На спортивному каналі, як завжди у понеділок, спорту не показували, хіба щось схоже на таблоїдні репортажі з життя спортивних зірок. Цього дня розповідали про колишнього переможця світових змагань, який захворів, але вже одужав.
Мені спала на голову одна думка, і я послав смс Юдіт Мардал, попросив з’явитися на суді в середу по обіді. За кілька секунд пропищала відповідь. Я схопив телефон, глянув на екран. І нічого не зрозумів. Прочитав ще раз.
«Для чого цей виклик? Навіщо ти так чиниш зі мною?»
Може, вона напилася, подумав я. Або чомусь запанікувала. Аж за кілька секунд до мене дійшло, що повідомлення зовсім не від Юдіт.
А від Геллє.
«Ти можеш розповісти про стосунки між Барбарою та Юсефом», — накладав я.
«Не маю чим допомогти в цій справі. То це ти так мені віддячуєш? Я не даватиму свідчень».
Гнів розлився моїми жилами зі швидкістю амфетаміну.
«Ти не маєш вибору, — написав я. — Усі свідки, викликані в кримінальній справі, зобов’язані з’явитися до суду».
«Ідіот» — відписала вона, і тим ще більше мене розлютила.
«Якщо не прийдеш, це загрожуватиме приводом поліції».
Цього разу вона нічого не відповіла.
Значно пізніше, коли злість трохи вляглася, я послав їй нове повідомлення.
«Це ніяк не пов’язано з нами. Ти якось казала, ніби тобі здалося, що Барбара небайдужа до Юсефа. Саме тому я тебе викликаю. Для Юсефа твої свідчення можуть стати вирішальними, якщо ти підтвердиш це на суді».
Вона проігнорувала мене, і я знову скипів люттю. Годі й казати, що спав я тієї ночі погано.
Розділ 41
Пані Сьоренсен була бліда й приголомшена.
— Він приходив до мого дому, розумієте? — схвильовано розповідала вона. — Я цього не бажаю. Я просто секретарка. Ви й Сюнне... можете собі говорити про принципи, правову державу й усяке таке інше, але для мене...
Того ранку, вибігаючи з дому на роботу, вона знайшла на килимку під вхідними дверима конверт. Я ще раз перечитав листа. Короткий, вичерпний, а в усьому іншому нічим не відрізнявся від решти.
«Це останнє попередження, Бренне. Відмовся від справи, якщо не хочеш, щоб пролилася кров».
— Я не думала, що ця робота може бути небезпечною, — сказала пані Сьоренсен.
Її очі почервоніли й підпухли, неважко здогадатися, що вона плакала.
Я обійняв її за плечі.
— Я і далі вважаю ці листи порожніми погрозами. Але погоджуюся, вам хвилювання зайві. Візьміть собі відпустку на кілька днів, поїдьте кудись до кінця суду, а я, тим часом, звернуся до поліції.
— Я не можу отак просто кудись поїхати й усе тут покинути, — хлипала пані Сьоренсен.
— Ми самі впораємося, — заспокоїла її Сюнне. — Мікаель добре радить, — вона глянула на годинника. — Тобі вже час, Мікаелю! Обійдемося без тебе.
— Віддайте мені листа, — попросив я. — А що з першим? Сподіваюся, ви його не викинули?
— Звісно, ні, — відповіла пані Сьоренсен.
— Погрози? — перепитав суддя Сандерстьоль. — Це нечувано. Абсолютно неприйнятно. Посягання на верховенство закону!
Я попросив зустрічі з Сандерстьолем і Ґабріеллс Соммер перед початком судового засідання. Ґабріеллс сиділа, насупивши брови, і раз по раз перечитувала листи.
— Вони прийшли на адресу твоєї контори?
— Перший — відразу після арешту Мардала. Другий підклали під двері дому моєї секретарки вночі або під ранок. Мені це дуже не подобається. Ще одного листа я знайшов у своїй поштовій скриньці на саме Різдво.
— Ще одного? Де він?
— Вдома. Я поставився до нього не надто серйозно, однак погрозами моїй підлеглій... вони перейшли межу.
— Так, бачу, — промовила Ґабріеллє. — Дозволь я поговорю про це з Маркюссеном. Він саме сидить в коридорі, чекає своєї черги свідчити. Хочеш, щоб поліція надала тобі охорону?
— Ні, не варто, гадаю, — відмовився я після певних роздумів. — Не відчуваю такої потреби. Пані Сьоренсен я дозволив взяти відпустку, доки все тут закінчиться.
— Гаразд, — втрутився суддя. — Пані прокурор, гадаю, усе залагодить. Поговоріть з інспектором і розпочнемо засідання за десять хвилин. Дуже прикра ситуація...
Звичайно, прикра, але мені закралася в голову думка, що я можу її використати на власну користь.
Ґюннар Маркюссен комфортно розвалився на стільці, широко розставивши ноги. Щоразу, як прокурор ставила йому запитання, він, перш ніж відповісти, витримував коротку паузу. У певний спосіб це додавало його словам більшої достовірності; здавалося, ніби він ретельно обдумує кожну відповідь, щоб, бува, не допустити помилки.
За якийсь час його манера почала мене дратувати.
За винятком поведінки, самі свідчення Макюссена зовсім мене не заводили. Це був скрупульозний перегляд слідчих дій, ретельно спланована й зрежисована презентація, яку він і Ґабріеллє Соммер підготували, вочевидь, заздалегідь. Майстерна робота, мусив я визнати.
— Вирішальне значення мали результати аналізу ДНК, — насамкінець сказав Маркюссен. — Побачивши збіг, ми зрозуміли, що маємо прорив у слідстві.
— Свідок — ваш, пане адвокате, — сказав Сандерстьоль. — Прошу!
Сьогодні суддя принаймні дивився на мене. Мабуть, вибачив за вчорашнє.
— Дякую, ваша честь!
Я погортав у теці з документами, вдав, ніби за чимось шукаю. Нічого я не шукав, хай Маркюссен трохи почекає і понервує. Досі йому дуже легко велося, але тепер інспектор не знав, чого від
