Той, хто вбиває - Кріс Тведт

Розділ 44

Наступним свідком викликали Пера Калвоґа, двоюрідного брата Юдіт.

Коли я з ним розмовляв востаннє, він підтвердив, що Борд Тулос, випадково перестрівшись кілька років тому з ним та Юдіт у футбольному пабі, погрожував знищити Юсефа Мардала. Тепер він такої певності не мав.

— Ну, він точно був дуже лютий, — завагався Пер. — Це я пригадую.

— Борд Тулос погрожував Юсефові помстою?

— Та-а... мабуть, погрожував. У кожному разі називав його дияволом. Сатаною... Ну, щось таке...

— А ще?

— Юдіт оскаженіла, я — теж. А потім нас викинули з пабу, усю компанію.

Кілька разів я намагався змусити його до таких самих точних і недвозначних відповідей, як це було в телефонній розмові, але марно.

Пер криво всміхався, винувато дивлячись на мене.

— Ми були трохи нетверезі...

До мене раптом дійшло, що тепер він теж був нетверезий, і я нічого від нього не доб’юся. Я поквапився закінчити допит, доки прокурор не помітила. Я злився, але ця незначна невдача катастрофою не була.

Я сидів на своєму адвокатському місці, збираючись з думками. Юсеф нахилився до мене.

— Хто наступний? — стиха запитав він.

— Борд Тулос.

— Хочеш, щоб він свідчив першим? Не Тьондер?

Я похитав головою.

— Тьондерові ніяк не можна тут з’являтися. Я й не збирався його викликати. Навіщо демонструвати суду, що ти зробив з хлопцем.

— Та він лише...

— Я знаю, що ти думаєш, ніби він симулює, — не дав я йому докінчити. — Якщо Тьондерові всі ці роки вдавалося дурити лікарів, то сумніваюся, що мені вдасться викрити його обман за пів години допиту. У реальному світі так не буває. Дай мені тепер зосередитися!

Юсеф Мардал тільки пирхнув.

— Тоді роздери задницю цьому старому цапові!

Хай Борд Тулос і був старий, але сидів він на місці свідка рівно, мов цвяшок. Вимите сиве волосся зібране, як завжди, у кінський хвіст. Погляд уважний і насторожений.

— Чи погрожував я Юсефові Мардалу? — перепитав Борд. — Лютий на нього був страшенно. І досі лютий. А ви б не лютували, якби він понівечив вашого сина, скалічив його на все життя?

Мені не сподобалося, як старий самовпевнено відповідав запитаннями на мої запитання.

— Тут я запитую, пане Тулос, — жорстко сказав я. — Будьте добрі відповідати! Ви йому коли-небудь погрожували?

Старий сіпнув плечем.

— Щось нічого такого не пригадую. Але, як вже було сказано, я ненавиджу цього чоловіка, міг щось і ляпнути сп’яну... хтозна.

— Ви казали, що обернете життя Юсефа Мардала на пекло?

— Якщо я не пам’ятаю погроз, то, звісно, не пам’ятаю, чи казав щось подібне.

— Я можу привести свідків, які чули, як ви публічно погрожували підсудному.

— Якщо чули, то, певно, погрожував. Я ж казав, терпіти не можу того чоловіка.

Мені було б вигідніше, якби старий усе заперечував. Адвокатові під час допиту треба, щоб свідок плутався у показах, впирався на своєму і брехав, а Тулос просто плив за течією, обравши шлях найменшого спротиву.

Так тривало довго. Я нічого не міг від нього домогтися, доки не витягнув свого козиря.

— Ви колись скоїли вбивство. Було таке? — запитав я.

Борд Тулос кивнув.

— Будь ласка, дайте вичерпну відповідь на запитання, Тулосе. Вас тоді засудили?

— Так.

Я миттю відчув, як судді та публіка, які вже почали виявляти ознаки нудьги, раптом стрепенулися, почали уважно слухати.

— Хто був жертвою? Жінка?

— Так.

Я вдав, наче гортаю давній вирок.

— Ви її зґвалтували, перш ніж убити?

— Так.

— Перепрошую, можна голосніше? Я не чую. Ви сказали, що спершу її зґвалтували, а потім убили?

Ґабріеллє Соммер не витримала, встала з місця.

— Що ви там гортаєте, адвокате? Це — вирок? Я його не маю.

— А мали б мати, прокуроре! Я ще кілька місяців тому вказував поліції на те, що Борд Тулос мав мотив нашкодити моєму клієнтові. Хіба так складно перевірити реєстр карних справ? Я надто багато вимагав від поліції? Але, попри все, я маю для вас копію, — сказав я, несучи прокуророві через усю залу примірник вироку.

Якусь мить здавалося, що Ґабріеллє Соммер не хотіла брати документи. Вона аж пашіла від злості.

— Це відверта тактика несподіваного удару, пане суддя. Я вже давно мала б отримати ці папери!

— У мої обов’язки не входить забезпечувати документами суд, — блискавично відрізав я. — Принаймні доти, доки свідок надає свідчення відповідно до фактів. Я можу продовжити допит?

Сандерстьоль на хвилину задумався, а тоді кивнув.

— Прошу, продовжуйте, пане адвокате.

Я подякував і знову обернувся до Борда Тулоса.

— Коли ви зґвалтували й убили жінку?

Більше не було підстав відтягувати розкриття карт.

— Давно, — тихо відповів Тулос. — Ціле життя тому. Я був молодий, шалений, закоханий, не зумів змиритися з її відмовою, і тоді... сталося те, що сталося. Але ж кажу, то було дуже давно, я своє відсидів. Відтоді я змінився.

Скільки разів я чув подібне твердження за останні місяці? Так казав Юсеф Мардал, а тепер — Борд Тулос. Я й сам таке не раз казав, однак чи було то правдою, чи ми, власне, міняємося, чи назавжди залишаємося у своєму єстві незмінними? Хай там як, але судова зала — не місце для подібних філософських дискусій. Тут діяли інші закони.

— Як ви її убили? — допитувався я.

— Я... я її задушив.

— Як задушили? Руками?

— Ні.

— То як тоді?

— Мотузкою.

У залі запала мертва тиша. Всі заворожено дивилися на Борда Тулоса, ніби чекали від нього якогось фокусу. Певною мірою, то й, справді, було схоже на цирковий трюк, ось тільки фокусником був не він, а я. Я обертав увічливого, безневинного старого чоловіка на монстра.

А людей завжди притягують монстри.

— Отже, мотузкою, — повторив я. — Як і Барбару Бломберґ.

Нарешті Борд Тулос збагнув, до чого все котиться. Він трохи піднявся на стільці, обернув до мене побіліле, заціпеніле обличчя, спотворене люттю і безсиллям.

— Я, хай йому біс, нічого не мав до Барбари Бломберґ! Ти, сатано! Чуєш!? Я навіть не знав тієї курви! — кричав він.

— Більше запитань немає, — промовив я спокійним голосом, а всередині