Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті
Адвокат пильно глянув на нього. Тоді підсвідомо повільно повторив свою процедуру з пенсне. І, тільки добре начепивши його на носа, сказав:
– То вам не відомо, містере Воул, що міс Френч залишила заповіт, у якому ви зазначені як головний спадкоємець.
– Що? – ув’язнений скочив на ноги. Його збентеження було очевидним і природним. – Боже мій! Що ви кажете? Вона залишила гроші мені?
Містер Мейгерн повільно кивнув. Воул знову сів і закрив обличчя руками.
– Ви вдаєте, що нічого не знали про заповіт?
– Удаю? Я не прикидаюся. Я нічого про це не знав.
– А що скажете, якщо я повідомлю вам, що покоївка Дженет Маккензі клянеться, що ви знали про це? Що її хазяйка недвозначно розповіла їй, що консультувалася з вами в цій справі й розповіла про свої наміри?
– Що скажу? Що Дженет бреше! Ні, я надто різко висловився. Дженет – старша жінка. Вона була вірна своїй господині, як сторожовий пес. Я їй не подобався. Вона заздрісна й підозрілива. Я б сказав, що міс Френч звірилася Дженет у своїх намірах, а покоївка або неправильно зрозуміла її слова, або просто була переконана, що саме я й умовив стареньку зробити це. Здається мені, що тепер вона й сама вірить, що міс Френч справді розповіла їй це.
– Ви ж не думаєте, що вона настільки вас недолюблює, що може свідомо про таке брехати?
Здавалося, це вразило, навіть приголомшило Леонарда Воула.
– Ні, це неможливо. Навіщо їй це робити?
– Не знаю, – сказав задумливо містер Мейгерн. – Але, мабуть, вона має на вас зуб.
Бідолашний молодий чоловік розпачливо застогнав.
– Я починаю розуміти, – прошепотів він. – Як жахливо. Я підлестився до неї – адже це так подадуть? – переконав її змінити заповіт, залишити мені свої гроші, а потому прийшов до неї вночі, коли нікого більше не було, і… наступного дня її знайшли мертвою. Боже мій, це жорстоко!
– Ви помиляєтеся, кажучи, що в будинку нікого не було, – сказав містер Мейгерн. – Дженет, як ви пригадуєте, збиралася кудись піти ввечері. Вона й пішла, та повернулася приблизно о пів на десяту, щоб узяти викрійку рукава блузки, яку обіцяла подрузі. Увійшла через задні двері, піднялася нагору, узяла викрійку й знову пішла. У вітальні жінка чула голоси, і хоча не могла розібрати слів, однак присягається, що один з голосів належав міс Френч, а другий був чоловічий.
– О пів на десяту, – задумливо повторив Леонард Воул. – О пів на десяту… – Він скочив на ноги. – Тоді я врятований… врятований!
– Що ви маєте на увазі під «врятований»? – вражено вигукнув містер Мейгерн.
– До дев’ятої тридцяти я вже повернувся додому! Моя дружина це підтвердить. Я залишив міс Френч за п’ять дев’ята й о дев’ятій двадцять уже повернувся додому. Там мене чекала дружина. О, слава Богу, слава Богу! І благослови, Боже, викрійку рукава Дженет Маккензі!
У пориві емоцій він не помітив, що похмурий вираз обличчя адвоката не змінився. Але слова останнього змусили Воула добряче гепнутися з небес на землю.
– І хто ж тоді, думаєте, убив міс Френч?
– Звісно ж, злодій, як і вважали від самого початку. Пам’ятаєте, вікно було виламане. Старенька померла від удару ломом, який знайшли поряд з тілом. Декілька предметів зникло. Якби не безглузді підозри Дженет та її неприязнь до мене, поліція не зійшла б із правильного шляху.
– Навряд чи це він, містере Воул, – сказав адвокат. – Зниклі речі – дрібнички, не варті уваги, які винесли для замилювання очей. А подряпини від злому вікна були непереконливі. Крім того, подумайте про себе. Кажете, що о пів на десяту в будинку вас не було. Хто ж тоді говорив з міс Френч у вітальні? Важко повірити, що вона ніжно теревенила з грабіжником.
– Ні, – сказав Воул. – Ні… – здавалося, що він збентежений і розгублений. – Але, – продовжив чоловік, знов оживившись, – принаймні мене можна виключити. У мене є алібі. Вам треба негайно зустрітися з моєю дружиною, Ромейн.
– Звичайно, – погодився адвокат. – Я б уже зустрівся із місіс Воул, але її немає відтоді, як вас заарештували. Я телеграфував у Шотландію й дізнався, що вона повертається сьогодні ввечері. Я збираюся відвідати її, щойно вийду звідси.
Воул кивнув з виразом глибокого задоволення.
– Так, Ромейн усе розповість вам. Боже мій! Який щасливий випадок.
– Перепрошую, містере Воул, але ви дуже кохаєте свою дружину?
– Звичайно.
– А вона вас?
– Ромейн віддана мені. Заради мене вона піде на все на світі.
Він сказав це з таким ентузіазмом, що адвокат трохи занепав духом. Свідчення люблячої дружини – чи матиме це якусь цінність?
– Хтось іще бачив вас о дев’ятій двадцять? Наприклад, покоївка?
– У нас немає покоївки.
– Може, ви зустріли когось на вулиці дорогою додому?
– Нікого знайомого. Частину шляху я їхав автобусом. Можливо, кондуктор пам’ятає.
Містер Мейгерн підозріливо похитав головою.
– То немає нікого, хто міг би підтвердити свідчення вашої дружини?
– Ні, але це необов’язково, чи не так?
– Боюся навіть сказати, – квапливо промовив містер Мейгерн. – І ще одна річ. Міс Френч знала, що ви одружений чоловік?
– Так.
– Але ви ніколи не знайомили її зі своєю дружиною. Чому?
Уперше відповідь Леонарда Воула була із затримкою та непевна.
– Ну… не знаю.
– Дженет Маккензі каже, що її господиня вірила, що ви холостяк, і подумувала одружитися з вами в майбутньому.
Воул розсміявся.
– Безглуздя! Між нами сорок років різниці.
– Таке буває, – сказав адвокат сухо. – Факт залишається фактом. Ваша дружина ніколи не зустрічалася з міс Френч.
– Ні… – знову напруження в голосі.
– Дозвольте сказати, – продовжив адвокат, – що я не можу зрозуміти вашу позицію в цьому питанні.
Воул почервонів, завагався, а тоді зізнався:
– Скажу відверто. Як вам відомо, у мене було скрутно з грошима. Я сподівався, що міс Френч позичить мені трохи грошенят. Я їй подобався, але вона не цікавилася тим, як молода пара ледь зводить кінці з кінцями. Від самого початку я зрозумів, що вона сприйняла як аксіому те, що ми з Ромейн не ладимо й живемо окремо. Містере Мейгерн, мені були дуже потрібні гроші, задля дружини. Я нічого не сказав, дозволяючи старенькій думати, як їй подобалося. Вона вела мову про те, щоб усиновити мене. Мови про шлюб ніколи не було – це, певне, просто бурхлива уява Дженет.
– Це все?
– Так, це все.
Чи пролунала у словах тінь сумніву? Адвокат гадав, що так. Він устав і протягнув руку.
