Маска - Володимир Лис
— Здається, світлі. А втім, ви ж їх бачили.
Так, вони їх бачили. Ці очі горіли ненавистю і зневагою. І дивна річ — вони здавалися різними: карими, сірими, блакитними.
— Диявол із вісьмома очима, — резюмувала стара шляхтянка Воздига.
Всіх цікавило, що ж сказав графу грабіжник.
— Він сказав, що не простить мені такого зухвальства, — відповів граф. — Але, панове, я його не боюся. Тепер тим більше.
Присутні зааплодували. Дружина, отямившись, дивилася на чоловіка закоханими очима. Потім вони танцювали, захоплені й зачаровані одне одним, неначе це був їхній перший бал.
Наступного дня, після ранкової відправи в костелі, господар влаштував обід у саду. Столи поставили між деревами, застеливши землю килимами. Тепла, безхмарна погода нагадувала пізнє літо. Знову звучала музика. На траві гралися діти і серед них кучерява дзвінкоголоса іменинниця, яку чимало присутніх вважали б за честь бачити в майбутньому своєю невісткою. Дехто тривожно зиркав за огорожу саду. Але ніхто не з’явився і не потривожив ідилії чудового недільного дня. Завершила його вистава театральної трупи Потоцьких, яка спеціально прибула з Варшави.
На третій день князь Любославський влаштував полювання в довколишніх лісах. У вівторок був великий і чудовий концерт князівського оркестру. У середу гості почали роз’їжджатися. Відбуло і подружжя Войцицьких. Дорогою додому князь Радзивілл запросив їх до себе в містечко Олику. Вони гостювали у князя неповні два дні, ще раз оглянули його великий, на 365 кімнат (за числом днів у році) палац-замок. І виїхали у суботу вранці, щоб до вечора встигнути у Лісогощу, де й знаходився пишний, а за батька Юзефа — геть занедбаний палац, якому сам Юзеф поки що без особливого успіху намагався повернути його колишній блиск. Біля Луцька вони зустріли екіпаж шляхтичів Дзялковських, які також поверталися із Заславля. У колишній воєводській столиці подружні пари разом пообідали на заїжджому дворі Вільмейєра, який особливо славився рибними стравами. їх (як рекламував сам господар) готували із сорока видів риби з волинських озер і річок побіля Луцька. Сорок не сорок, але десяток видів з’явилося на масивному дубовому столі, у центрі якого у витончено сплетеному кошикові вивищувався бутиль із темно-червоним вином, привезеним, як стверджував той-таки Абрахам Вільмейєр, з Італії. У середині дев’ятнадцятого століття один із нащадків знаменитого торговця збанкрутує, дім його стане пусткою, і лише на початку століття двадцятого з’явиться схожий на предка прапраправнук Манус Вільмейєр, який спробує відродити колишню славу цього торгового дому. Але попереду на нього чекатимуть революція, громадянська війна, новий похід поляків, один з учасників якого буде нащадком роду Войцицьких. І тут той Юзеф згадає, що за родинними переказами якийсь жид Вільмейєр мовбито зрадив його далекого предка, видавши розбійнику. Але провина поважного Абрахама, проте, не доведена.
Поки що ж дві родини шляхтичів дуже тривко пообідали в єврейському, кажучи сучасною мовою, придорожньому ресторанчику. їхній шлях слався далі. За мостом через Стир, у селі Красне, екіпаж Дзялковських повернув ліворуч, у бік Володимира, де за містечком Торчин знаходилася їхня садиба. Незабаром за Княгінинком праворуч повернули і Войцицькі.
Обідаючи, вони, звичайно, обговорювали те, що сталося на балу. Звідки він знову взявся, цей «помаранчевий розбійник», адже про нього так давно не чули? Почали згадувати, коли була звістка про останнє пограбування. Зійшлися на тому, що, здається, навесні дев’яносто п’ятого, коли він напав на шляхтича Войчину зі Здовбиці. Той якраз, поранений, повертався додому і віз, як виявилося, старовинний інкрустований пістоль, який нібито допомагав йому у битвах. От і допоміг. Войчина замав ще одну кулю у груди, другу — в ногу і назавжди залишився калікою. А зброя все-таки опинилася в руках грабіжника.
— Але звідки він міг знати, коли повертатиметься цей Войчина? — спитала пані Дзялковська.
Відповіді не було. Поговорили про те, що розбійнику, напевне, допомагає сам диявол. Тоді Юзеф Войцицький скептично зауважив, що він взагалі не вірить в існування рогатого, та від його дружини не сховалося те, як захоплено дивилася на її чоловіка пані Дзялковська. Хоч вона й набагато старша, але все-таки… Тепер же, після вільнодумних слів графа, у лукавих очах пані Дзялковської зблиснув якийсь особливий вогник. Чи то вона збиралася комусь донести про те, що Войцицький не вірить у нечисту силу (а значить, і в її антагоніста — Всевишнього), чи то захоплення перезрілої дами переросло в нову якість. Графиня Ядвіга відчула до співтрапезниці глуху неприязнь, трохи злякалася цього почуття, і їй захотілося торкнутися під столом руки чоловіка. Тоді не посміла, а тепер, у кареті, вона це зробила. Граф у відповідь нахилився до неї, вона вловила легкий запах вина, побачила, як блищать рідні світло-сірі очі, і відчула легке запаморочення.
Вони були разом восьмий рік, так-так, через місяць виповниться якраз вісім років від дня їхнього весілля, а кохання досі обпікало серце, вона хотіла вірити, що так буде завжди. Як вона переживала, як молилася за нього, коли Юзеф через півроку після весілля подався в армію Костюшка. Три довгі роки вона жила сама в палаці, який здавався їй таким величезним після невеликої батьківської садиби, яка загубилася в Мазурських болотах. Три роки самотности! І хоч вірила, що Юзеф живий, пізніше їй передали звістку, що він із частиною розбитого польського війська пішов за кордон, три довгі роки вона жила в дивній пустелі, яка здавалася їй то монастирем для самотньої грішниці, то безлюдним островом, який загубився в безбережжі цих боліт, з якого їй уже ніколи не вибратися, не випливти у світ людей — гомінкий, безтурботний і живий.
її пам’ять назавжди закарбувала холодний осінній вечір, коли вона гріла задубілі руки біля грубки, читала якийсь старовинний сентиментальний роман, весь час втрачаючи нитку прочитаного, і раптом почула, як загавкали пси, потім внизу збуджений голос слуги, а слідом і найдорожчий, найрідніший у світі голос. Не тямлячи себе від несподіваного щастя, вона кинула книжку (як виявилося згодом — у вогонь) і побігла. У сусідній кімнаті перечепилася за килим, упала, відчула біль у лікті і подумала, що добре було б зараз померти, адже це їй, напевне, почулося, примарилося, як уже бувало не раз ось такими ж темними, довгими, безпросвітно глухими вечорами. Але вона почула впевнені, швидкі кроки, зовсім поряд розчинилися двері, і диво, про яке вона щодня благала Всевишнього, сталося. На неї дивилися його захоплені очі.
— Боже мій, Ядзю, що з тобою?! — вигукнув її чоловік.
І вона заплакала. Плакала, обіймаючи його за мокрі, брудні чоботи. А він став на коліна й обціловував її заплакані очі. Потім
