Маска - Володимир Лис
Далі був шлях у нікуди. Але повертатися назад — означало віддати сина. Сама думка про це страхала дужче за смерть, і вона, мовби зовсім утративши глузд, чужа самій собі, побрела засніженим темним полем, крізь заметіль, яка, наче оплакуючи її долю, дико завила над білим зимовищем. Якщо вони й загинуть, то удвох — вирішила Явдошка.
Але їм не судилося загинути. Зовсім знеможена, Явдошка, коли брела вже не полем, а лісовою дорогою, побачила попереду слабенький мерехтливий вогник. Спершу вона подумала, що це світяться вовчі очі. Що ж, якщо їй випала така страшна смерть — бути загризеною вовками — нехай буде так, виходу все одно нема. Та одразу ж і згадала, що десь тут у лісі живе панський пасічник — без’язикий Корнило. Цього чоловіка з важким, вовчим, як говорили в Хомутівці, поглядом з-під великих кущуватих брів, із розпатланою, схожою на сивувату куделю, довгою бородою і недоладним муканням замість мови в селі не любили і боялися. Ніхто не знав, звідки він прийшов сюди років десять тому. Казали, що це розбійник, язика якому відрізали на каторзі за грабунок, що на його совісті і людські душі. Ще одні говорили, що в молодості він був гайдамакою, за що поляки й вирвали йому язика. Коли він зрідка з’являвся в селі дорогою на панський двір, куди поставляв мед, його вигляд жахав хомутівців, передусім дітей. Ніхто не знав, скільки йому років — чи то сорок, чи всі шістдесят.
Ось до цього страшного чоловіка, котрий жив у лісі, і постукала Явдошка із сином на руках. Назавжди лишилася в її пам’яті та мить, коли він, страшний, схожий на привида, в довгій білій сорочці з’явився на порозі хатини і замукав, замахав руками, здавалося, ось-ось накинеться на незвану гостю, котра незрозуміло як з’явилася в лісі. Явдошка злякалася, сахнулася було, хотіла втікати, але сили вже покидали її. І вона, заїкаючись, плачучи, збиваючись, півсловами та півжестами попросила впустити її зігрітися. Раптом без’язикий, щось уторопавши, перестав мукати і махнув рукою, запрошуючи зайти до його убогого помешкання. А що Явдошка стояла, хитаючись, готова ось-ось впасти, то схопив її за плечі і заштовхав усередину. На втікачку дихнуло тепло людського житла, застійний сморід ударив у носа, запаморочив, у неї підламалися коліна…
Коли Явдошка, отямившись, розплющила очі, то побачила, що лежить на високому дерев’яному ліжку, а поруч із дитиною на руках стоїть господар хати і якось дивно, немов заворожений, дивиться на сина. Вона ледве не закричала від страху, але крик завмер на вустах, бо при тьмяному світлі на обличчі без’язикого Корнила вона побачила щось схоже на усмішку. Побачивши, що жінка ожила, Корнило знову щось замукав і простягнув їй сина.
3
У цьому лісовому будиночку проминули перші дванадцять років життя Прокопа Марушка. Коли на другий день після його народження мати спробувала підвестися, то не змогла від великої слабкости. Вона опритомнювала і знову впадала в липучий сон, близький до забуття. Кілька днів Корнило відпоював її липовим чаєм, мовби маленьку дитину, годував із ложечки малиновим варенням, давав їсти щось густе й смердюче (як виявилося, це був борсучий смалець), запихаючи його до рота майже силою, і ним-таки натирав їй п’яти. Поступово жар спадав, їй легшало. Вже днів за п’ять Явдошка чистим, а не затуманеним поглядом побачила свою дитиночку, свою кровиночку, і ціле озеро сліз витекло з її очей. До цього вона лише відчувала свого синочка, коли господар хати прикладав його до грудей. На щастя, молоко не пропало. Мати і син вижили.
Ще за два з половиною дні Явдошка звелася на ноги, оглянула хатину і почала прибирати занехаяну холостяцьку схованку лісового самітника. Вона ще не знала, що залишиться тут жити, лише замітала віником і крадькома дивилася на загорнуту у шмаття маленьку істоту, яка легко дихала уві сні. Вона навіть не злякалася, коли рипнули двері і за її спиною випростався той, хто надав їй притулок.
А десь через місяць, коли ліс довкола хатини почав убиратися першим листям, чоловік, який спершу здався їй таким жахливим, до якого вона досі не могла звикнути, взяв її за руку, поставив поряд із собою і жестами зобразив щось дивне. Він показував себе, зображав її, мовби щось одягав на неї, потім показав вінець над її головою, потім над своєю. Явдошка зрозуміла, що це схоже на вінчання. Вона подивилася на Корнила здивовано і злякано.
— Ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною? — здогадалася Явдошка.
Корнило зрозумів її, закивав головою, вдячно заглянув їй у вічі. Вона здивувалася, як дивно світяться ці очі, як віддано дивляться на неї.
— Почекай, не одразу, — сказала вона і вийшла з хати.
В лісі вона довго йшла між деревами, йшла, стискала скроні і плакала — над своєю долею, над тим, що життя, вдосталь наглумившись із неї, послало таке чудернацьке позбавлення від мук. «А може, це й вихід?» — подумала раптом, спинившись біля двох берізок, які стояли поруч на краю лісової галявини.
Тихим весняним вечором Явдошка підходила до батьківського обійстя. її серце, здавалося, бухало на все село. Перед тим, як відчинити хвіртку, вона трохи постояла, дивлячись, як у вікнах рідної хати відбиваються останні сонячні промені.
Першою її побачила мати, несміливо ступила назустріч, потім зойкнула, озирнулася і кинулася до дочки, яку в цій хаті подумки вже поховали.
— Тихо, мамо, тихо, — сказала Явдошка і подивилася на матір твердим, не знайомим тій поглядом.
Пізніше й батько повернувся з поля. Трохим зустрів повідомлення дочки, звичайно, не з радістю, але з видимим полегшенням, селянським розумом одразу збагнувши, як можна використати несподіваний порятунок дочки. Так, на спільній сімейній раді вони створили легенду про те, що саме німий пасічник минулим літом спокусив Явдошку, але раз він не відмовився від неї, то все ставало на свої місця. Честь сім’ї була порятована. Незабаром після Великодня новоявлені молодята пішли, як і годилося, до пана повідомити про свою волю та отримати його благословення на одруження. Той, звісно, не відмовив, хоч і подивувався такому вибору красуні, доньки одного з його найкмітливіших кріпаків. А якраз
