Маска - Володимир Лис
Знали присутні на балу й інше — він безжалісно розправлявся з тими, хто намагався бодай якось опиратися. Сам Конарський міг би розповісти про товариша своєї молодости, шляхтича Яна Дучика — його розбійник холоднокровно застрелив впритул за спробу опору на балу у маршалка Стефана Квятковськоґо. Міг він вистрелити і в жінку. Лише завдяки щасливому випадку залишилася живою пані Ядвіга Глувицька, дружина повітового судді в Степані, яка спробувала не впустити злочинця у власний дім. Про все це гості князя Любославського, звичайно, знали. Знали і те, що тих, хто йому безмовно підкоряється, злочинець не чіпав. Здавалося, люди його цікавили тільки своїми прикрасами, вмістом кишень і гаманців, тайниками у садибах, замках і палацах.
Тим часом злочинець і його чорнобородий супутник рухалися вздовж одного з рядів. Деякі дами опускали погляди і поспішно знімали прикраси з пальців. Більшість висловлювали свої почуття мовчазним презирством. О, ці вельможі, навіть шляхтичі і шляхтянки, котрі простіші, вміли ненавидіти і зневажати. Та, схоже, їхні почуття злочинця мало хвилювали. Лише тоді, коли один із молодших шляхтичів (це був Здіслав Шдурисек з-під Дубна) спробував було сховати руку із великим золотим перснем у вигляді печатки, чоловік у масці схопив його за другу руку і, ніби залізними лещатами, стиснув її вище ліктя. Пан Здіслав, скреготнувши зубами, застогнав, аж зойкнула його дружина, і він, подивившись на неї, швидко виставив сховану правицю.
— Сам, — сказав злочинець. — Тепер сам.
Шдурисек, налившись багрянцем від безсилого гніву, ледве зняв перстень із великого м’ясистого пальця. Грабіжник якусь мить потримав його на долоні, схованій під рукавичкою, ніби зважував, і кинув до мішечка.
Коли вони дійшли до кінця першого ряду, чоловік у масці зустрівся поглядом зі смертельно блідим господарем балу і сказав майже незлобиво і навіть весело:
— У вас вродлива донька. Поздоровляю, ваша світлосте.
Князь Євгеніуш мовчки відвернувся. Його душила злоба. Як цей підлий раб міг пройти мимо охорони палацу? Адже її очолює його вірний і хоробрий сотник Руничка. Подібної ганьби князь не переживав за всі сорок прожитих років. У сусідній залі — озброєні гайдуки. Він може подати сигнал. Але тоді проллється кров, безневинна кров його гостей, серед яких багато жінок. Чи його охорону також роззброїли? Але як це можна було зробити без єдиного пострілу?
— Вище голову, князю, — сказав злочинець. — Накажіть оркестру, хай грає. Ну? Я довго не чекатиму.
— Веславе, — голосом, який зрадницьки здригнувся, сказав князь, звертаючись до диригента оркестру, — грайте, Веславе, мазурку.
Диригент махнув рукою. Оркестр заграв, і під веселу мелодію грабіжники обійшли другий ряд. Тепер вони орудували значно швидше, адже чимало присутніх уже познімали свої прикраси. Пізніше дехто з гостей, обговорюючи цей епізод, ламатиме голову над тим, чому князь обрав з усіх мелодій саме веселу мазурку. Частково це пояснить у своєму листі до приятеля, який не був на балу, сам господар: «Ти, звичайно, знаєш про ганьбу, яка спіткала мене… Дехто дивується, що я піддався злочинцеві та ще й обрав з усіх мелодій мазурку. Якщо до тебе долетіли ці пересуди, то скажи, кому вважаєш за потрібне: по-перше, я ніколи не проллю крови даремно, по-друге, я хотів показати злочинцю, що не така вже й подія це пограбування, як і ті брязкальця, з якими довелося розлучитися. Все оце й гідне лише мазурки. Щодо награбованого ним, то я одразу запропонував гостям компенсувати втрати. Чимало погодилося. Це вартувало мені однієї садиби, але честь дорожча».
— Дякую вам, панове, — сказав чоловік у масці після завершення обходу. — Дуже дякую за розважливість. А тепер — веселіться!..
Він і його мовчазний супутник пішли до виходу. І тут сталася подія, що потрясла присутніх. Грабіжники були вже біля порогу, коли у дверях з’явився гість. Чоловік у масці ступив до нього і виразно простягнув руку, новоприбулий зняв із пальця обручку і поклав у простягнуту долоню в чорній рукавичці. Потім швидким порухом зірвав маску з обличчя злочинця.
Зала охнула. Всі чекали негайної розправи. Та головний грабіжник лише щось сказав сміливцю і знову швидко натяг маску на обличчя.
— Залишайтеся на своїх місцях, панове, — сказав він, звертаючись до присутніх. — Ані руш!
Він неквапом вийшов, його спільників теж не стало, всі, наче сіль у воді, розчинилися у поліському вересні. Після кількох секунд заціпеніння присутні кинулися до людини, яка наважилася на такий відчайдушний вчинок. Всі його, звичайно, знали — це був граф Юзеф Войцицький.
Його оточили, йому тисли руки і висловлювали своє захоплення, питали, що йому сказав злочинець.
— Це не так важливо, потім скажу, — відповідав граф. — Де моя дружина?
Присутні розступилися і пропустили молоду вродливу жінку.
— О, Юзефе, — тільки й вимовила вона, падаючи в обійми чоловіка.
2
Звичайно, бал був зіпсований. Хоч князь Євгеніуш і сказав, що він компенсує втрати від вторгнення підлих хамів, хоч заграла музика і присутні вдавали, що нічого особливого не сталося, відчуття досади, гіркоти, тривоги витало в залах палацу. І не лише від того, що довелося розлучитися з коштовностями. Всі були принижені і тим, що це відбулося повселюдно, і тим, що грабіжник так їх перехитрив (саме перехитрив, у цьому ніхто не сумнівався). Віднині їхня безпека знову опинялася під загрозою. Адже про людину в помаранчевій масці не чути було вже років шість. Так, здається, з подій 1795 року, які завершилися остаточним поділом Речі Посполитої. Тоді висловлювалися здогади, а чи не був цей грабіжник звичайнісіньким російським шпигуном, котрий допомагав розвалювати польську державу. Поговорили й забули. І ось через стільки років знаменитий злочинець нагадав про себе, та ще й так зухвало.
Героєм вечора, звичайно, став граф Юзеф Войцицький. Всі раптом побачили, який він ставний і вродливий, цей представник давнього, хоча й зубожілого роду. Пана Юзефа питали, як він наважився на такий відчайдушний вчинок, як не злякався так ризикувати.
— Вийшло майже інстинктивно, — відповідав граф. — Це був спалах ненависти. Я навіть не пам’ятаю, як простяг руку і зірвав цю ненависну маску.
— Яке ж у нього обличчя? — запитували графа.
— Звичайне, я б сказав, грубе, — трохи подумавши, відповів той. — Нічого особливого, я сам здивувався.
— А
