Червона Офелія - Лариса Підгірна

Марко, подивований з того, що сталося, мовчки слідував за поручником Казиміренком. У тому, що бачив і кого, він був переконаний. Який би з нього був розвідник, якби він не вловлював найменші деталі! Однак Казиміренко, вочевидь, не бажав визнавати правди. Поведінка поручника видавалася більш, ніж дивною: чому він приховує присутність Остапенка? І, нарешті, що робить Євген Остапенко у розташуванні прикордонної застави в той час, як усім з театру відомо, що він прибуде до Волочиська тільки завтра, над вечір? Якщо Остапенко має пряме відношення до зникнення кліше, то Микола Крамовський — тільки пішак, а за організацією всієї цієї диверсії стоїть саме він, Остапенко, витончений аристократ і театрал, що затіяв усю цю вигадливу гру.

Думки у голові Марка закрутилися з шаленою швидкістю.

А якщо вбивство Анни Головацької, теж його рук справа? Ніхто ж по суті не займався розслідуванням цього вбивства; Снігірів відмахнувся від нього, як від нав’язливої мухи, а йому, Марку, наказали покинути будь-які теорії і в буквальному сенсі спровадили до Тарноруди… Що це? Зрада? Чи хитромудрий план командування, у подробиці якого його не вважають за потрібне посвячувати?

Марко відчув, як у нього холодіє усередині.

Те, що Снігірів, Остапенко, Крамовський та начальник застави, поручник Казміренко, пов’язані з більшовицькими агентами, і всі ці гастролі до Тарноруди — жахливий фарс, видавалося цілковитою маячнею. Чи не заскладно все придумано заради якогось кліше? Так… воно цінне, за короткий строк іншого такого не дістанеш, але навіщо так мудрено? Чи не є крадіжка кліше прикриттям для значно серйознішої диверсії?

Поміж тим Казиміренко гостинно запросив Марка до столу. Дружина поручника, пані Марія, взялася накривати на стіл: смажена картопля, кроляча печеня, соління. Та Шведові не ліз шматок у горло.

— Серед ночі прибудуть підводи із Сатанова… — мовив він, дзьобаючи їжу виделкою. — На одній з них — особисті речі артистів, решта — декорації, які послідують далі, до Волочиська.

— Так, — кивнув Казиміренко. — Гадаю, акторів будити серед ночі не будемо, хлопці мої розвантажать речі тут, а п’ятеро-шестеро поїдуть з декораціями до Волочиська, аби вивантажити їх у театрі. Не турбуйся, Марку! — проказав поручник, відкусуючи огірок. — Усе зробимо, як треба! Головнокомандувач буде задоволений.

— Пане поручнику, — Марко відклав у бік виделку і пильно подивився на Казиміренка. — Та я тут не для того, аби переконатися у належному прийомі артистів театру. Ви ж і самі у курсі справ: у Кам’янці викрали кліше для друку гривень і крадіжку здійснили з метою дискредитації нового уряду! Кліше або вже знаходиться поруч, у маєтку, в чиїйсь валізі, або ж по дорозі сюди, серед вантажу, на одній із підвод. Мене не обходить комфорт артистів. Моя справа знайти кліше. Зрештою, мені обіцяли вашу підтримку в разі необхідності…

— Та не гарячкуй ти так, Марку! — спокійно відповів начальник застави. — Усю обіцяну підтримку отримаєш! Але ж сам кажеш, що діяти на випередження не можна… Обшук вчинити теж не можна… Що залишається? Тільки чекати! Хай там відіграють свого «Гамлета», ми будемо напоготові. А зараз дружина постелить тобі ліжко в сусідній кімнаті; ляж, відпочинь… Он тобі ввижається казна-що…

— Гаразд… — Швед піднявся з-за столу. — Правду кажете… Отже, ночуватиму у вас. Тільки вийти мені ще потрібно.

* * *

Від Збруча віяло прохолодою. Марко пройшов повз чатового, ще раз глипнувши на підозріливе вікно Казиміренкового кабінету. Ні… йому не могло таке привидітися! Все це якась незрозуміла гра, від якої погано пахне.

Вечірню тишу порушували тільки цвіркуни та жаб’ячий хор. Під такий супровід можна було до Тарноруди цілий озброєний загін провести нечутно!

Рятувало одне: повноводий Збруч убрід можна було перейти лише тут, напроти застави. Далі його русло перетворювалося у глибокий стрімкий потік, який ні верхи, ні човном не здолаєш. Наступна зручна переправа — в районі Сатанова. Казиміренко говорив правду: там мало не щодня ловили диверсантів та контрабандистів.

Пройшовши повз охорону, Марко озирнувся. Поручник справді розставив чатових кругом, де тільки міг: темними тінями вони стирчали біля воріт та на мурі. Важкі різьблені двері знадвору були зачинені. Це добре! Довелося чекати, поки вартовий відімкне їх здоровенним, схожим на церковний ключем.

Отже, просто так із маєтку вночі і справді нікому не вийти. Всередині охорони, правда, не було, та й тиша панувала навколо. Крамовський оголосив ранній підйом, усі бажали добре виспатися. Проте, увійшовши до передпокою, Марко аж здригнувся від несподіванки.

У ледь освітленому гасовою лампою кутку, на застеленій ковдрою лаві вмостився той самий Іпатій Матрусяк, волочиський фотограф, найнятий Казиміренком.

Від несподіванки він підхопився, мало не перекинувши зібраний і вмощений на штатив фотографічний апарат. На обличчі застиг переляк.

— Перепрошую за такий конфуз, — затарахкотів він. — Ви мене налякали! Панове артисти зайняли усі кімнати; панянки забажали кожна окремі апартаменти. А я не гордий, я і тут заночую! Скільки тієї ночі, коли пан Казиміренко добре платить… Оце і фотографічний апарат налагодив, аби вранці менше мороки було, бо пан Казиміренко наказав фіксувати усе, для відчиту. Завтра із самого ранку сніданок — і до Волочиська, на репетицію…

— Не холодно вам тут, пане Матрусяк? — поцікавився Марко.

— Ні, мені дали ковдру. Аж дві. То я не бідую. Та й червень надворі все-таки! Тепло!

— А не підкажете часом, у якій кімнаті пані Олеся Біличенко зупинилася?

— Біличенко… — повторив Матрусяк. — Така свіжа приваблива блондинка… Перепрошую, та у мене погляд фотографа, — завбачливо додав він. — Другий поверх, отак, убік від парадної зали, зліва двері. Я був свідком того, як пан Крамовський виділив для неї особисто найкращі апартаменти.

Я ж гадав, і мене в апартаменти… Але, коли всіх артистів розселили, мені сказали облаштовуватися тут, на лаві… Добре, хоч ніхто цього сорому не бачив!

— Привидів не боїтеся? — жартома поцікавився Марко. — Кажуть, ночами тут блукає привид власниці маєтку, яку чоловік застрелив з ревнощів…

Матрусяк боязко перехрестився.

— Бог із вами! Не говоріть мені таке на ніч! Самі ж бачите: світло — одні гасові лампи! Моторошно! А ви? Ви теж на лаві? — боязко поцікавився він, ховаючи ковдру позад себе.

— А от зараз і дізнаюся… — усміхнувся Марко.

Далі піднявся різьбленими чавунними сходами на другий поверх. Тут панувала тиша: потомлені дорогою гості маєтку насолоджувалися відпочинком. Простора парадна зала, напівосвітлена кількома гасовими лампами, втопала в густих, майже відчутних на дотик сутінках. У них губилося навіть місячне сяйво, що пробивалося