Червона Офелія - Лариса Підгірна
Боже… Який він у неї закоханий! У кожен її пальчик, у кожне пасмо волосся! В ніжний аромат її шкіри, що пахне, наче казковим пташиним молоком… Аж подих сперло у грудях!
Марко підійшов спочатку до святого Яна Непомуки. Розхристана манера, копійована багатьма скульпторами з робіт Пінзеля, була притаманна і цій статуї: наче вітер розмаяв його одяг та волосся: Ян Непомука виглядав живим, здавалося, ось-ось зійде зі свого постаменту, змінить замислений вираз обличчя на привітний і заговорить з тобою.
Швед перехрестився, торкнувся пальцями дерев’яної вервиці, що висіла на шиї святого. Далі пройшов під кам’яну арку воріт костелу. Скільки раз обіцяв собі, а так жодного разу, відколи повернувся до Кам’янця, і не навідався до храму! Ну от… Слушна нагода!
Осінив лоб хрестом знову, торкнувшись святої води у кам’яній чаші. Увійшов і завмер… Просто попереду, встановлений перед вівтарем, дивився на нього сумними золотими очима Ісус Милосердний Тарнорудський.
У костелі вже було порожньо.
Марко став на коліна і прошепотів «Отче наш».
— А де отець? — поцікавився у старенької монахині, що увійшла слід за ним.
— У плебанії, юначе. Вам до отця Броніслава?
— Так.
— Бачу, ви не місцевий, вас провести?
— Ні, я знаю.
Справді знав. Колись, у тарнорудському заїжджому дворі їм з батьком не вистачило місця, то ночували в плебанії костелу. Власне, так і почалося його знайомство з отцем Броніславом.
— Отче? Слава Ісусу Христу! Впізнаєте мене?
Отець Роговський повернувся, бо якраз розкладав книги у шафі.
— Навіки слава! — проказав, удивляючись у гостя. — Ні, сину мій… Не впізнаю. Почекай… Марко? Марко Шведів?
— Так, отче! Я!
В очах ксьондза Роговського зблиснули сльози.
— Як ти змужнів, мій хлопчику! Дай-но обійму тебе! Як ти? Що ти? Яким вітром у Тарноруді?
Отець Броніслав указав йому на лаву і запросив присісти.
— Ну, розповідай, Марку!
— Поклін вам від батьків! — відповів Швед.
— І їм вітання й усіляке благословення, золота дитино! — зрадів отець Роговський. — Польської ще не забув?
— Ні, звичайно, пам’ятаю. Самі бачите…
— Ото відколи Польща з Україною ділити те, що не ділиться, не перестануть, — багатозначно промовив отець Броніслав, — допоки тут, на Збручі, спокою не буде! Вчить життя, вчить… а люди, як сліпі й не мудрі. Московським окупантам тільки того й треба, аби нас пересварити.
Бачив я їх тут, у Тарноруді, антихристів. Дивуюся, як живим люд зостався. Думали, найгірше трафиться, аж тут і твої підоспіли… Врятували нас. То чого ти тут, Марку?
— А у Тарноруді я таким вітром, що тепер працюю у Розвідочній управі УНР, то у справах тут. Разом із театром. Чули, мабуть, про артистів, що розквартирувалися напроти, у маєтку Мордвінових…
Отець Броніслав зітхнув.
— Так, чув. Безбожники вони, Марку! Не гоже християнам лицедійством займатися.
— Може, й так… — зітхнув Марко. — Але я радий вас бачити страшенно, отче Броніславе! Може, іншої нагоди би й не сталося. Хто знає, коли ще побачитися доведеться…
— То правда.
Ксьондз важко піднявся, пройшовся кімнатою.
— Чув, у вас там вбивство вночі у маєтку сталося?
Марко підвів здивований погляд.
— Чого дивуєшся, Тарноруда маленька, такі чутки ширяться, як вогонь, — скрушно промовив отець Роговський. — Сам бачиш, там де лицедійство, годі добру бути. Бо гріх то великий — лукавити й вдавати із себе того, ким не є… Та й усі вони безсоромні, ті артисти.
Марко усміхнувся.
— Ну, а як ви, отче? Як здоров’я, як взагалі поживаєте? — спробував змінити напрям розмови.
— З Божою допомогою, Марку, з Божою допомогою. Хоч і здоров’я вже не те, що раніше, — проказав отець Броніслав. — Але на все Божа воля і на здоров’я теж. То ти кажеш, — додав за мить, — що тепер служиш у Петлюри, у Розвідочній управі? — раптом перепитав він.
— Так… служу, отче. Вважаю то за честь…
— Ну, — розвів руками отець Роговський, — я, хоч і поляк, однак чув, що Петлюра — людина благородна, мудра. Прагне відновити державу. Та й на Україні ніхто католицькі храми не нищив ніколи, окрім невірних і московської комуни… Тому перекажеш йому, Петлюрі, себто, що я на його боці, Марку.
— Добре, отче, перекажу.
— Я й так прикордонникам допомагаю, чим удасться. І гроші часом, і харчі… Бо ж, якби не вони, хто знає, що би тут коїлося. То якщо згодиться тут якась моя допомога у Тарноруді… — проказав отець Броніслав, — то я і з людьми поговорю. Тільки би храми Божі не руйнували.
— Чи ми ж не християни? — зітнув плечима Марко. — Чого до храмів чіплятися…
— Чув, що Петлюра, наче з Польщею миру бажає, — промовив обережно отець Роговський.
— Ніби так, бо немає на кого надіятися… Денікінці, московська комуна… З усіх сторін нас обклали. Та ще й свої допомагають жити. Певно, чули про жидівські погроми в Проскурові? — запитав Марко.
— Та як не чув! Звісно, чув! То все нелюди те роблять. Християни на таке бузувірство не здатні.
— Тоді, виходить, і серед українців є бузувіри, якщо здатні проти своїх кревних уступати та продаватися ворогу.
— Бузувіри є скрізь, Марку.
Отець Роговський підійшов до Шведа майже впритул.
— То ти, кажеш, у Розвідочній управі працюєш тепер, — повторив знову.
— Так отче… — подивувався Марко тому, що ксьондз утретє перепитує його про це. — А що?
Роговський важко зітхнув, підійшов до образу Божої Матері, перехрестився.
— Прости мене, Господи, Ісусе добрий. Та я заради благого діла те мушу зробити, — проказав тихо. — Якби хтось інший, то я би не посмів, а цій дитині добрій…
— Та що трапилося, отче? Що з вами? — здивовано запитав Марко.
— Слухай сюди, Марку! — отець Роговський присів біля Шведа на лавку знову. — То Божий знак, що ти тут і що згадав про мене й провідати старого зайшов. Бо інакше я б промовчав, як риба. Таємниця сповіді — то велике таїнство і відкрити її комусь — гріх страшний. Але тобі я мушу то відкрити, бодай частково.
— Отче?
— Слухай мене… Сьогодні вночі прибіг до мене розтопник ваш. Дрова для печей він при маєтку рубає. Звісно, чоловік непотрібний, п’яничка, але все ж, Божа дитина. Прибіг, блідий, наче смерть. Каже, отче, висповідайте
