Червона Офелія - Лариса Підгірна

крізь важкі оксамитові портьєри. Кришталева люстра під стелею, меблі — усе відкидало на паркет похмурі тіні. Не дивно, що містечком усе ще ходять байки про блукаючого привида дружини Мордвінова! В дитинстві, приїжджаючи з батьком до Тарноруди, Марко не раз чув цю трагічну історію про кохання і смерть. У ній велося про те, як познайомившись у Петербурзі з молодою красунею Надією, улюбленець долі, надвірний радник Мордвінов покинув заради нового кохання дружину й дітей та перебрався до Тарноруди, на батьківщину своєї пасії, був готовий заради Надії на усе: звів для неї розкішний палац із червоної цегли, виконував усі її забаганки. Надія ж, молода, вродлива, до того ще й мала неабиякий талант вести бізнесові справи. Однак через ревнощі чоловіка почуття зійшли геть на пси, й одного разу, спровадивши малолітню доньку гуляти з покоївкою в сад, Мордвінов застрелив Надію просто на сходах маєтку…

— Олесю? — Марко обережно постукав У двері.

Вона відчинила вже за хвилину, але в кімнату не впустила. Стала босоніж на порозі, виглянула через Шведове плече у сутінки зали. Бездоганно вкладене волосся було збурене, наче Олеся насправді не могла заснути і крутилася в ліжку увесь цей час, очікуючи його приходу.

— Я вже вклалася спати, — проказала байдуже. — Була переконана, що ти вже не прийдеш.

— Але ж я обіцяв прийти за годину-другу, побажати тобі добраніч… Не впустиш?

Біличенко потиснула плечима.

— Ну от, побажав. Іди вже. Крамовський сказав, що завтра з самого ранку до Волочиська їдемо. Репетиція буде увесь день. Увечері спектакль. Тож сьогодні побачення не буде. Завтра, після спектаклю. Якщо у мене настрій буде тебе бачити! — позіхнула й махнула рукою у напрямку зали. — Йди, йди собі вже.

Марко зачудовано дивився на неї.

— Ну, добре, — проказав, намагаючись бути спокійним. — Як забажаєш. Добраніч.

Знову ці химери дурнуваті, упевненість, що все на світі крутиться навколо неї і заради неї… Чи вдасться йому переінакшити її, коли житимуть разом?

Марко раптом відчув, як утома накрила його. Якась внутрішня втома, моральна, не фізична. Спустився сходами, вдруге налякавши до смерті фотографа Іпатія Матрусяка, який уже було вмостився на своїй лаві під ковдрою і дрімав.

Вартові випустили його з маєтку, замкнувши за спиною двері. На свіжому нічному повітрі Маркові стало трохи краще. Якби не пошуки кліше, то, Їй-Богу, завтра б повернувся до Кам’янця і не бачився б із Олесею, доки сама не попросить про зустріч!

Може, у нього занадто ідеалістичні уявлення про стосунки? Чи занадто вразлива душа? Дивно… він сподівався, що на війні позбувся тієї юнацької вразливості. Обчикрижив разом із кучерями, втратив під час бойових завдань, надійно заховав за щетиною і брудом на щоках та… Кучері відростали знову, неголені щоки його дратували більше, ніж рум’янець, а уся круть у сутичці з вором, як виявилося, не мала нічого спільного з почуттями до жінки. Що ж він… мамусин ніжний хлопчик, якого здатна своїми химерами збити з пантелику розманіжена панянка?

Хіба на Олесю у нього не якась дитяча образа? Ні, взагалі образи не має. Іди — повернися — залишся — йди геть… То я з тобою добра, то я роздратована, то знову приголублю… Він просто не бажає грати у її ігри!

Якщо дорогий їй, Олеся мусить усвідомити це. Хто знає, що станеться завтра. Нічого немає гіршого, коли поряд непевна людина, настрій якої змінюється щохвилини…

Марко підняв голову на зоряне небо. Схоже, усі зорі Всесвіту сяяли сьогодні над Тарнорудою. «Ну що ж, треба й собі відпочити», — промайнула в голові слушна думка. Та й ранок вечора мудріший. Добре, що Казиміренко люб’язно запропонував заночувати у нього.

Намагаючись не шуміти, Марко пройшов до кімнати, в якій пані Марія, дружина поручника, постелила для нього ліжко.

Зняв кобуру, заховав під подушку револьвер. Навпомацки роздягнувся. І як тільки витягнувся на скрипучій постелі, сон накрив його, наче важкою ковдрою.

Навіть незчувся, як поринув у темінь.

— Марку! Вставай, біда!

Знову ці дурні сни…

Швед повернувся на інший бік, та чиясь рука настирливо трясла його за плече.

— Марку….

Він підхопився, ковзнувши рукою під подушку, по зброю.

Над ним стояв поручник Казиміренко.

— Уставай, соколе… проспали, трясця його матері!

— Що, що трапилось?

— Іди, сам поглянь… У маєтку…

Марко нашвидкоруч одягнувся.

— Давай, швидше… — промовив Казиміренко. — От, бісові душі…

Перед маєтком, у дворі стояла прибула підвода з речами артистів.

— Що? Прогавили кліше? — вигукнув Швед.

— Ні, ні! — Казиміренко кивнув головою на двері маєтку. — Там!

Двері були прочинені. Через них виривалося благе світло гасових ламп, чулися схвильовані голоси.

Марко увійшов. Боковим поглядом уловив налякані вирази обличчя Ольги Татарінової, Олесі, Крамовського… На підлозі, встеленій вишуканими італійськими кахлями, лежав перекинутий фотографічний апарат.

— Розступіться!

Марко вихопив із рук вояка ліхтар і присвітив собі під ноги. Він стояв у червоній калюжі. Калюжі крові. Трохи далі, простягнувши вперед руку, ніби намагаючись ухопитися за штатив фотоапарата, лежав Іпатій Матрусяк. Із простреленої на виліт голови текла кров.

— Нафотографував! «Правильні шаровари»! — промовив якийсь солдат з-за Маркової спини. Хтось йому у відповідь хмикнув. — А що? — здивовано сказав солдат. — Його у Волочиську так усі називають… Називали…

— Пане поручнику, накажіть негайно зачинити двері і нікого не випускати без вашого відома! — проговорив Марко. — Потрібно негайно обшукати всі кімнати, всі закапелки маєтку. Панове артисти, у супроводі солдатів розійдіться, будьте ласкаві, по своїх кімнатах і не покидайте їх без дозволу.

— Що це означає? — проказав Крамовський. — Ми усі арештовані?

— Аж ніяк. То для вашої безпеки, — відповів замість Марка Казиміренко. — Прошу вас, панове, розійдіться по своїх кімнатах. Біля дверей кожної з них стоятимуть вартові. Так що не намагайтеся виходити без дозволу.

— Марку… Що коїться? — Олеся бліда, зі сплутаним від сну волоссям підійшла до Шведа і торкнулася його руки. — Навіщо вбили цього фотографа?

— Хлопці, шукайте зброю… Зброю, з якої застрелили Матрусяка. Шукайте усе підозріле! — проказав Марко, обережно, але цілеспрямовано відсторонивши Біличенко від себе. — Обшукайте усі кімнати!

— Марку! — Біличенко привстала навшпиньки і заглянула Шведові в очі. — Що це коїться?

Я ж запитую… За що застрелили бідного фотографа? — повторила знову.

— Олесю Дмитрівно… Вас це теж стосується. Підніміться у свою кімнату, будь ласка! — проказав Швед відчужено.

— Марку, це ж я! — не вгавала Біличенко.

— Я бачу, що ти. Але мусиш пройти до своєї кімнати. Солдати вчинять обшук у твоїх речах, як і у решти.

— Ти здурів? — пролепетала вона. — Що ти собі дозволяєш?

— Так… менше слів, гайда, нагору!

Олеся розгублено оглянулася навкруги, шукаючи підтримки у Крамовського. Той підніс її руку до губ.