Голова Мінотавра - Марек Краєвський

— Будь ласка, не перебивайте мене! — Попельський рвучко перехилив чарку горілки й нічим не закусив. — Що нам до якоїсь божевільної із Сілезії! Вислухайте, що я вам скажу…

— Нам треба туди поїхати, — Мокк не дав йому закінчити, — це може бути дуже важливим!

— Не перебивайте мене, до дідька! — загорлав Попельський і підвівся, гучно відсунувши стільця, чим занепокоїв офіціанта.

— Мене, курва, не цікавить, — Мокк теж устав і сперся на стіл, — ваші інтимні відносини із цим «теплим братом» Шанявським! Це не стосується нашого розслідування! Не вдавайте Гамлета, чорт забирай! Спершу ви впадаєте в розпач через якогось там учителя, а зараз збираєтеся відкрити мені ваш інтимний секрет! Не хочу, не хочу я цього чути! Беріться-но до слідства й не будьте таким тюхтієм!

Моккові слова чітко пролунали в залі під час перерви для оркестру. Попельського ця тиша протверезила. Він прочумався. Сподівався, що швидкість, з якою німець вимовив це, не дала можливості нікому нічого зрозуміти, тим більше, що найважливіше в сказаному виявилося незрозумілим для нього самого. Оркестр заграв танго, і Попельський спокійно сів до столу.

— Я вас не розумію, — він витяг «Єгипетські», узяв одну цигарку й постукав нею по столі. — Що значить «з теплим братом»?

— А хіба в Польщі не так називають педерастів? — Мокк продовжував стояти, але змінив тон.

— Послухайте, — Попельський глибоко затягнувся. — Зараз ви довідаєтеся, що об’єднує мене із Шанявським. — Підняв руку, коли Мокк знову збирався його перебити. — Із ним — нічого, а от з його помешканням — чимало. Він віддає в моє розпорядження ванну завжди й негайно, як тільки я про це попрошу. А я прошу, коли відчуваю наближення нападу. Так, любий пане, я страждаю на епілепсію, про що вам, певне, уже відомо. Але вам невідомо, що під час приступів у мене бувають видіння. Ви користувалися коли-небудь у своїй роботі послугами ясновидця?

— Ні, ніколи.

— Я теж ні. Не маю такої потреби. Я сам ясновидець, хоча, мабуть, найгірший у цій країні. Під час приступів у мене бувають видіння, але я не можу їх відразу й гаразд розшифрувати. Хоча, перебільшую. Кілька разів мені вдавалося. Та найчастіше трапляється так, що лише після якогось убивства чи викрадення я пригадую видіння й кажу собі: я це вже бачив!

Оркестр грав, Мокк сидів мовчки, Попельський відсунув чарку, налив собі горілки в склянку й одним духом перехилив її. Витер губи й цілком тверезо глянув на Мокка.

— Я страждаю на легку форму епілепсії, пане Мокк. Ліки, котрі я вживаю, практично усувають напади. Але коли я хочу мати видіння, не приймаю ліків і викликаю приступ. Для цього мені потрібне помешкання Шанявського, а точніше — його ванна.

Мокк широко відкрив рота, а Попельський полегшено зітхнув. Відкраяв виделкою великий шматок «студенини» й вичавив на нього чвертку лимона. Поклав до рота й із насолодою, заплющивши повіки, почав його пережовувати.

— А ви не можете викликати напад у себе вдома? У власній ванній? — очі Мокка, здавалося, були круглі від здивування.

— Ні, — Попельський проковтнув шматок холодцю й глянув на Мокка звеселілим поглядом, хоча саме зараз повинен був відкрити йому найгіршу таємницю про власну хворобу. — На жаль, під час нападу зі мною інколи трапляється мимовільне сечовипускання й нетримання калу, а потім я засинаю. Такий сон триває близько п’ятнадцяти хвилин, але буває й довше. І що, любий пане Мокк? Уявіть собі, наприклад, таку картину: я займаю ванну надовго, моя кузина й донька починають непокоїтися, стукають, спершу легенько, потім сильніше. Я не відчиняю, і вони викликають двірника. Він вибиває двері, і що всі побачать? Попельського, котрий спить у власному гівні.

Він замовк і з тривогою вдивлявся в Мокка, боячись побачити в співрозмовникові якісь ознаки веселощів. Не помітивши їх, зітхнув з полегшею.

— Тому іноді мені потрібна така ванна, зрозуміло тепер? Ви друга людина, крім Вілека Заремби, кому відомо, навіщо я ходжу до Шанявського. Про це не знає навіть моя кузина, а ми живемо разом уже понад двадцять років!

Мокк наповнив чарки. Прагнув надолужити згаяний час.

Випили, закусили й Мокк відразу налив знову. Вони випили, перш ніж попередня порція встигла опинитися в шлунку. Обидва вже відчули дію горілки: легеньке почервоніння обличчя, лінивий спокій, приємна втома м’язів.

— Ви виявили мені честь, розповівши про це, — Мокк порушив мовчанку. — Я збережу це в таємниці. Чудово вас розумію й перепрошую за мої підозри. Мене дуже цікавлять ці ваші видіння. Що ви бачили під час останнього перебування в Шанявського? Скажіть, це були якісь кольори, може, символічні постаті? Ми розшифруємо це вдвох. Ми розплутували й не такі складнощі латинського синтаксису!

— Нічого, — відповів Попельський, і Мокк похнюпився. — Інколи таке буває. Я нічого не бачив. Але дещо чув.

— Що? Я справді вам вірю. Кілька років тому в Бреслау був такий собі жид-ясновидець, котрий у якомусь трансі провіщав людям смерть.

— Бачу, що ви мені вірите, тож скажу. Це було гарчання собаки. Воно долинало з-під ванни. А Шанявський не має собаки й узагалі ненавидить тварин. Собаки там не було. Може, це було моє видіння.

Мокк відсунувся від столу й клацнув пальцями.

— Рахунок! — гукнув він.

— Хвилинку, хвилинку, навіщо цей поспіх? — Попельський дружнім жестом поклав руку на Моккове плече. — Я вам відкрив таємницю, тож зараз ми можемо як слід напитися! А ви відразу втікати!

— За годину в нас потяг до Катовиць, — Мокк продовжував шукати поглядом офіціанта. — Я перевірив сьогодні на вокзалі.

— А навіщо нам їхати до Катовиць? І чому такий поспіх? До якоїсь божевільної, котра стверджує, що її покусав аристократ? Адже там, у Катовицях, можуть усе докладно перевірити й надіслати нам детальний рапорт.

— Про її рани написали, що їх завдав собака, — відповів Мокк із притиском, — а вам якраз він і снився.

Попельський уважно вдивлявся в Моккове обличчя, дошукуючись ознак іронії чи знущання. Але нічого схожого не помітив. Німець чекав на його рішення, сидів непорушно, наче сфінкс, вибиваючи пальцями на столі якийсь ритм.

— Це суперечить будь-якій логіці, — Попельський сперся ліктями об стіл. — Ці мої видіння не мають нічого спільного з логікою слідства.

— У вас свої методи, у мене — свої. Ви сьогодні довірилися мені, а потім я вам. От і все, — Мокк глянув на співрозмовника з хитрою посмішкою. — Ну ж бо, Попельський, не мучте мене! Не вимагайте, щоб я вас переконував застосовувати ваші ж методи! Ви досягли