Голова Мінотавра - Марек Краєвський

Заремба кивнув головою й зачекав, доки Попельський витягне Каспшака. Комісар вийшов, відчинив двері, схопив учителя за ноги й шарпнув до себе. Той рвучко змахнув руками в кайданках, і з рота, незважаючи на кляп, вирвалося якесь булькотіння. Добре він його скрутив, — Попельський подумав про Мокка з певного повагою. Німець, котрий усе ще сидів поруч із Каспшаком, підібгавши ноги, сперся п’ятками на плечі вчителя і, проклинаючи власне черево й голосно сопучи, випихав вчителя з машини. Коли майже все Каспшакове тіло, окрім голови, опинилося на бруківці, Мокк вистрибнув з авто, обійшов його довкола й схопив під пахви учителя, що висів між сидінням і тротуаром, борсаючись, наче риба. Тоді Попельський схопив його за ноги й кивнув німцеві. За цією німою командою вони удвох підняли вчителя й насилу затягли до під’їзду. Увійшовши до будинку, Мокк раптом відчув, що Каспшак вислизає йому з рук. Він намагався схопити його міцніше під пахви, але марно.

Удар Каспшакової голови об першу дерев’яну сходинку пролунав, як їм обом здалося, наче вибух. На першому поверсі відчинилися двері якогось помешкання. Попельський збагнув, що зараз станеться найгірше — їх викриють. Умент уявив собі картину: він стоїть у кабінеті коменданта Ґоздзевського й отримує з його рук наказ про відставку з пожиттєвою забороною виконання будь-яких державних обов’язків. Вони з Мокком заціпеніли, очікуючи розвитку подій.

Тим часом у дверях помешкання стояли, похитуючись, двоє чоловіків у розхристаних пальтах. В одного кашкет ізсунувся на потилицю, іншому сповзли на кінчик носа окуляри в дротяній оправі. Обидва були п’яні.

— Та, Юзьку, дай пищидла[36], — загорлав один із них.

— Ти, бику красий, — вторував йому другий. — Тільку нас двоє є на тім світі, ти і я!

Чоловіки обійнялися, а звук їхніх п’яних поцілунків нагадувало ляпаси. Попельський підморгнув Моккові. Обоє схопили попід пахви Каспшака й потягли сходами, квапливо ховаючись від плями світла, що лилося з розчахнутих дверей. Каспшак щось забурмотів. Цей звук і рух на сходах привернули увагу п’яниць.

— А шо сі робит? — один із них начепив окуляри на носа і, все ще похитуючись, намагався щось роздивитися, утупившись у темні постаті на сходах.

— А то мій кулєґа фест дав ду вівату[37], — відповів Попельський на жаргоні, — та й несу го на хавіру!

Каспшакові черевики загупали об сходи. Поли пальта витирали пилюку й змітали недопалки. Між поверхами перепочили. Дерев’яними сходинками покотився відірваний ґудзик. Кишенею штанів Каспшак зачепився об заіржавілий цвях, що стримів у балюстраді. Цвях міцно засів у тканині й не давав рухатися далі. Шарпнули. Намарне. Пияки продовжували вдивлятися вгору, але морок і горілка затьмарювали їм очі. Попельський знову шарпнув. Почувся тріск тканини, але тіло навіть не зрушило з місця.

— Замикай ті двері! — загукав хтось із середини помешкання. — Бо зимно!

— А юж[38] замикаю! — той, що в окулярах дивився нагору. — Али треба ту їдному посвітити, бо кіруса[39] кулєґу тєгне.

— Кому посвітити? — углибині помешкання хтось відсунув стільця й зачовгав ногами по підлозі. — Пукажи, хто сі там тарабанит? Можи, то Тадзю? Він ніґди фасону ни тримаї![40]

Попельський і Мокк шарпнули, але марно. «Шанований учитель гімназії, жорстоко побитий славетним поліцейським», — в уяві Попельський уже бачив заголовки передовиць. Унизу гучнішали голоси людей, роздратованих холодом із розчахнутих дверей. «Пожиттєва заборона виконання державних функцій». Він відчув, як йому зсудомило щелепи, а це означало, що він от-от розлютиться. Сягнув рукою до Каспшакового живота й намацав пасок. Уперся ногою в сходинку, стиснув зуби й шарпнув. І тоді помітив цвяха, за який зачепилися вчителеві штани. Не відчепив їх. Розлючено глянув на Мокка. Шарпнули вдвох. Цвях роздер холошу, продірявив кальсони й шкіру. Почувся болісний стогін, приглушений кляпом. Тіло посувалося догори, а гвіздок роздирав тканину й проорював шкіру. Каспшакова голова загупала об підлогу другого поверху.

Унизу захряснулися двері. Запала темрява. Мокк і Попельський важко дихали, а Каспшак непорушно простягнувся на підлозі.

За хвилину Попельський підвівся й гепнув ногою в якісь двері. Вони розчинилися, і в смузі червонуватого світла з’явився Юліуш Шанявський. На ньому була пишна перука, обтислі кальсони й пачка балерини. Із середини помешкання долинав аромат східних пахощів, видніло червоне світло. Грамофон голосно грав чардаша з «Лебединого озера».

— Ви мене не попередили про відвідини, пане комісаре, — балетмейстер ворухнув рукою, і дим з його цигарки колами закружляв у цьому пекельному червоному світлі. — І про вашого товариша… — байдуже глянув на Мокка й чоловіка, що лежав під дверима з мішком на голові. — Але вітаю, вітаю щиро, як завжди. Ваше гніздечко вільне.

Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

шоста година пополудні

У ванній Шанявського, яку господар гучно називав «ванною кімнатою» або «гніздечком Попельського» світилося. У ванні лежав Каспшак у самій білизні. Його згорнутий клубком одяг було запхано в куток.

Мокк осідлав стільця, а Попельський умостився на кришці унітаза. Сиділи без піджаків, курили цигарки й незмигно вдивлялися в Каспшака важкими поглядами. Підкотили рукави сорочок, попустили краватки. Їм було жарко, обоє важко дихали, бо щойно ледве вдалося уникнути небезпеки. Зараз поліцейські похмуро дивилися на людину у ванні. Їм навіть не доводилося вдавати розлючених, бо оскаженіння вимальовувалося в поглядах.

— То ти сказав, Каспшаку, — Попельський вимовляв слова повільно й із притиском, — наче ніколи не бачив мене в театрі. Це правда, я нечасто там буваю. А знаєш, чому? Бо актори заголосно кричать і гучно тупотять на сцені. У мене кепська фантазія, і я не можу уявити себе, приміром, у палаці Капулетті, коли якась дошка так жахливо рипить…

Здавалося, що Каспшак не чув слів Попельського. Він сичав і стогнав від болю, слинив палець, намагаючись торкнутися рани на стегні. Кров спливала на дно ванни тоненькою цівочкою, кальсони були подерті й крізь них прозирали худі волохаті литки. Шкарпетка не першої свіжості зсунулася на кісточку, а під коліном погойдувалася гумова підв’язка. Учитель тремтів, немов опинився в ескімоському іглу, а не в задушливій ванній.

— Напишеш листа, якого я тобі продиктую, — Попельський підніс кришку унітаза й кинув недопалок у воду, а тоді її спустив. — Потім схилився над Каспшаком і витяг йому кляп з рота. — А я збережу лист собі на пам’ять. Якщо довідаюся, що ти спілкуєшся з моєю донькою поза класом, якщо дізнаюся,