Числа Харона - Марек Краєвський
— Послухай мене, шмайгелесе, гомику пейсатий, — Попельський перевів подих. — Вислухай мене уважно. Ти підеш тоді, коли я тобі дозволю, зрозумів? Хіба що хочеш, аби я пішов до твоїх і розповів їм, що Іцхак Яффо — содоміт...
В очах юнака зблиснули сльози.
— Тоді сідай мені тут і рахуй, швидко! Спершу ім’я «Люба Байдик», а тоді «Лія Кох». Яка їхня гематрія?
— Залежно від того, як записати ці імена: на їдиш чи біблійною гебрайською, — Яффо трохи заспокоївся й сів на ліжку поруч із Попельським.
— Біблійною гебрайською.
— Так, але є ще одна проблема. Наприкінці імені Люба або Лія може бути «ге», яке не вимовляється... А воно теж може мати своє значення... Не знаю, як вам це пояснити... Крім того, деякі голосні передаються як «вав» або «йод»...
— Мені відомо, що таке німе «ге», — Попельський приязно всміхнувся. — Зроби по-іншому, ніж у випадку із прізвищем Заремба, тобто пиши гебрайською, а не на їдиш. І не бери до уваги німого «ге» й будь-яких голосних! Злочинець користується виключно приголосними, і ти теж так зроби! — наказав він, немов не помітивши здивування хлопця, коли той почув слово «злочинець». — Ну, хлопче, рахуй, і я відпущу тебе до синагоги!
Єврей полічив і показав результат Попельському.
— В обох випадках гематрія становить 68, — проказав він нарешті. — Будь ласка, відпустіть мене!
— Ідіть уже! — пробуркотів Попельський. — Дякую...
Хлопець повільно підійшов до дверей, а тоді обернувся до Попельського.
— Ви мені погрожували, — повагом проказав він, — а я прикрив вас коцом, аби ви не змерзли.
Попельський простягнув йому руку на прощання й сперся на стіну. Не почув його скарги, не помітив навіть, що юнак поклав ключі на підлогу й швидко вийшов з кімнати, не потиснувши простягнутої руки. Едвард думав зараз не про нього й навіть не про Ренату Шперлінг, яка подалася кудись майже п’ять годин тому й досі не повернулася. Перед очима витанцьовували гебрайські літери, магічні квадрати й математичні матриці. Узяв ручку, поновив з пам’яті написи Гебраїста, розписав їх відповідним чином, а тоді почав виконувати різні арифметичні дії. Потому вийшов до передпокою, узяв звідти телефонний довідник і довго його гортав. Через дві години квапливо одягнувся й вийшов. За чотири години повернувся додому. Ледь привітавшись із Леокадією та Ритою, схопив слухавку. Зателефонував до квартири Шанявського. Там нікого не було. Тоді набрав номер, занотований Іцхаком Яффо.
У трубці почув голос Заремби й привітався з колегою.
— Ми розшукували математика по всій вулиці, — повідомив Вілек. — Знайшли вчителів математики й фізики. В обох — незаперечне алібі. Пшик. Убивці не знайдено.
— Але в нас є його наступна жертва, — мовив Попельський. — Імовірна жертва.
Число мудреця
Зрахуйте трупи — духа я злічив.
Ципріян Каміль Норвід, Очі. Притча
І
Воєводська поліційна комендатура мала у своєму розпорядженні у Львові декілька невеликих помешкань, розташованих у важливих, стратегічних точках міста, найчастіше в центрі якоїсь дільниці або біля головної вулиці. Власники будинків не лише не ставилися з підозрою до мешканців цих квартир, навпаки, вони викликали в них довіру. Найчастіше то були поважні добродії, що працювали на солідних державних посадах. Усі вони були неодружені, а це гарантувало, що решта пожильців не страждатиме від дитячого вереску, кухонних ароматів. Їхнє охайне темне вбрання не дозволяло навіть припущень про пияцтво чи аморальну поведінку. Жоден домовласник не сумнівався, що довідка з місця роботи такого мешканця в намісництві чи Польському телеграфному агентстві, є справжньою. Нікому й на думку не спало б, що негайне підключення телефонної лінії в учора буквально винайнятому помешканні свідчить про те, що його пожилець — поліційний агент. Усі радше були схильні думати, що це необхідність для відповідального чиновника чи службовця, якого будь-коли може викликати начальство й доручити виконання важливих завдань. Такі нові мешканці, довірені особи з різних поліційних установ, не нарікали на маскарад, у якому змушені були брати участь, позаяк їхнє incognito щедро оплачувалося. Точніше кажучи, винагорода становила половину оплати за квартиру. Зате вони мусили негайно й без жодних застережень зникнути на невизначений час, залишаючи своє помешкання в розпорядженні поліції. Таким чином ці приміщення перетворювалися на конспіративні квартири, де проводилися таємні операції.
Монтер, пан Стефан Покшивка, який працював у Технічному відділі Воєводської комендатури, отримавши вчора пополудні відповідний наказ, залишив своє помешкання на вулиці Грюнвальдській 4. Він зробив це негайно, із почуттям добре виконаного обов’язку за розпорядженням начальника слідчого відділу.
— Перш ніж звільнити для нас квартиру, — тон Коцовського був категоричним, — ви повинні принести туди шкільну дошку та крейду! Позичте в якій-небудь школі! Якщо виникнуть проблеми, нехай директор школи подзвонить до мого секретаріату, і там підтвердять, що ви з поліції.
Покшивка приніс до квартири величезну дошку й купу крейди, які він після довгих пояснень, що і передбачав Коцовський, позичив у поблизькій гімназії, давши розписку про отримання. Потому вийшов зі своєї домівки, гадаючи, що дошка служитиме для демонстрації певного плану поліційних дій, спрямованих (у чому він був свято переконаний) проти комуністів та різних заколотників.
Пан Покшивка глибоко помилявся, дошка не змінила свого призначення. Вона продовжувала використовуватися з навчальною метою. Зараз на ній було накреслено різні квадрати, заповнені числами або гебрайськими літерами.
Едвард Попельський саме вивів останню літеру, перепросив присутніх, вийшов до передпокою, ретельно помив руки й обтрусив рукав піджака від крейдяного пилу, а тоді повернувся й уважно глянув на чотирьох своїх слухачів.
— Дякую вам за терплячість, панове. Усе потрібне я вже записав на дошці, і тепер ніщо не відволікатиме нашої уваги.
Він випростався й потягнувся. Коцовський, Заремба, Кацнельсон та Грабський напружено вдивлялися в нього, мов старанні студенти. Та він не боявся їхніх можливих зауважень. Був певен, що більше не зазнає невдачі як викладач, що багато років тому було викликане епілепсією, а зовсім нещодавно, в університеті Яна-Казимира — злостивістю професора Клапковського. Цього разу ніхто не підважить його аналізу. І зовсім не тому, що слухачі не знайомі з математикою чи гебрайською. Його висновки будуть зрозумілі кожному, хто мислить
