Голова Мінотавра - Марек Краєвський
— Я навіть думав над тим, який це розмір, — комісар ритмічно постукав пальцями по столі.
— Це ямбічний диметр із каталексою, а останній ямб — то анапест, — відказав Мокк, проковтнувши маківник.
— Ви цікавитеся метрикою віршування? — на обличчі Попельського вималювалися водночас подив і радість. — Я теж колись дуже цим цікавився, особливо невідповідністю наголосів на початках діалогових віршів у Плавта. Здається, хтось із ваших учених із Бреслау про це писав.
— Можливо, не знаю… — Мокк задумався. — В університеті я здійснив метричний аналіз усієї «Касини» та «Аулуларії» Плавта. — Він витяг золотого портсигара й підсунув його співрозмовникові.
— Разом з хоровими партіями? Справді? — Попельський якусь мить роздивлявся німецьку цигарку «Юнона», а тоді знову радісно глянув на Мокка. — Такий аналіз дуже захоплює! Це наче описуєш нову рослину чи комаху!
Хвилину вони мовчали, усміхаючись одне до одного, а в думках виринали давні гімназійні й студентські роки, коли вони добре нагостреними олівцями розтинали вірші античних поетів, вибираючи з них кришталево чисті фрагменти, чіткі, наче тригонометричні рівняння.
— Цей диметр із нашими прізвищами, — Мокк порушив мовчанку, — звучить гарно, але він неправдивий. Ми ж бо працюємо в значно більшій групі під керівництвом інспектора Зубика. Разом нас шестеро: ви, Заремба, Ґрабський, Циган, Кацнельсон і я. Я добре запам’ятав прізвища? Трохи їх забагато. Така велика група є неповороткою, діє недоладно… — Він затягнувся цигаркою й уважно глянув на свого співбесідника. — Я вам щось скажу… По секрету… Мені дещо спало на думку сьогодні під час наради… Ми вдвох, розумієте, лише ми повинні створити в цій групі спеціальну двоособову бригаду. Особливу бригаду, з надзвичайними повноваженнями. Лише ви та я. І щоб обійшлося без потреби подавати рапорти й висиджувати на безкінечних нарадах. Це ж марнування часу! Якщо хтось із решти довідається про щось важливе, то напевно нам повідомить. Що скажете про таке?
І перш ніж спантеличений Попельський устиг подумати й висловити свою думку, німець почав йому доповідати в хронологічному порядку про вранішню нараду в Зубика й дійшов до суперечки з ним про «фашистські методи». Попельський слухав колегу дуже уважно аж до моменту, коли Мокк почав наводити численні приклади застосування методу тиску, який він сам називав «лещатами». Слухав, як бреславський поліцейський затиснув у цих лещатах одну повію-морфіністку, і відчував гіркоту. Згадав себе, як він шантажував у Оссолінеумі ні в чому не винну дівчину. Все це промайнуло перед очима за одну мить: страх, заплакані, перелякані очі, запльована й подерта навпіл візитка поруч зі скринькою для бланків замовлень. Наче подерта шкільна форма на місці зґвалтування.
— Годі, пане Мокку! — він різко урвав німця. — Невже ви, так докладно описуючи ці суперефективні лещата й критикуючи моїх співпрацівників, пропонуєте мені крадькома застосовувати злочинні методи?! Передусім безчесні! Та ще й потайки від мого начальства! Це ви називаєте «нашими надзвичайними повноваженнями»?
— Я й не думав, що ви такий служака, — Мокк поклав руки на стіл, і запонки на манжетах тихо брязнули об стільницю. — Невже в Польщі поліцейські — то шляхетні лицарі, котрі завжди виступають з відкритим заборолом?
— У вас є діти?
— На жаль, ні, — Мокк нервово ворухнувся, наче розсердившись на себе за надмірну щирість слів «на жаль». — Не розумію вашого запитання.
— А у мене є, — Попельський приклав долоні до чола й роздратовано глянув на Мокка. — Сімнадцятирічна донька. Кохана Рита, котру я сам виховав. Без матері. І виховав дуже погано. А тепер мушу захищати її від Мінотавра й від багатьох інших чоловіків, які бажали б зробити з нею те, що й він! Ну, хіба що не вбивати й не гризти… І от переді мною вибір: або погодитися з вами на спілку «Попельський і Мокк» і переслідувати цю тварюку per fas et nefas, або не перейматися слідством, вести його абияк, зате всі сили віддати на захист доньки!
Попельський затягнувся цигаркою так глибоко, наче хотів її проковтнути, а тоді розлючено жбурнув недопалок на підлогу. Але опам’ятався й не роздушив його на блискучому паркеті, а схопив зі столу аркушика, зібрав на нього попіл і вкинув усе до попільнички.
— Послухайте, Мокку, — Попельський сів, витер спітніле чоло й глянув у вічі співрозмовникові. — Я обрав другу можливість. Захищатиму свою доньку. Не переслідуватиму тварюку. А зараз перепрошую, мені треба вбратися, бо маю йти на роботу.
— Я дуже шаную ваші родинні почуття, — Мокк удав, наче не розуміє натяку Попельського. — Але замість відповісти на моє запитання, чи польська поліція — то шляхетні лицарі, ви розповіли мені про ваші побоювання, аби з вашою донькою не трапилася трагедія!
— Справді, я говорив доволі плутано… Мені слід вам пояснити, — Попельський ляснув себе по лисині. — Ось! Я стиснув у таких лещатах подругу своєї доньки, бо хотів, аби вона доносила, що робить Рита, із ким зустрічається тоді, коли мене немає поруч. Ця подруга, надзвичайно вразлива й делікатна дівчина, розридалася й пережила шок. Я хотів перетворити її на донощицю! Я її збезчестив! Це те саме, що зґвалтував! Ось, до чого спричинилися ваші лещата! А зараз я вам дещо прочитаю!
Попельський підвівся, начепив пенсне й почав повільно перекладати на німецьку текст із пахучого аркушика, на який він щойно збирав цигарковий попіл.
— «Шановний Пане Комісаре! Після нашої останньої зустрічі, коли я побачила в газеті Ваше фото, я зрозуміла, наскільки важливе суспільне завдання Ви виконуєте, розшукуючи потвору, яка мордує й калічить невинних дівчат. Газету з Вашою світлиною я заховала в шухляду мого письмового столу й завжди зазираю туди, коли почуваюся в небезпеці. Тоді я дивлюся на Вас, і мені стає так гарно, так спокійно… Ви набагато краще виглядаєте в житті, аніж на фото, але в газеті й так вийшли кращі за цього товстого німецького поліцейського…»
— А покажіть-но цю газету! — урвав його Мокк. — Я й справді такий грубий на цій фотографії?
— Ну… — завагався Попельський і подав Моккові газету. — Худим вас тут не назвеш… У житті ви значно стрункіший… Це таке невдале фото… Ну, гаразд, читаю далі: «Після нашої останньої зустрічі я зрозуміла, як смішно виглядала моя відмова співпрацювати з Вами, і що Ваша пропозиція чи навіть вимога, насправді для мене честь. Цей лист є доказом моєї згоди. Поспішаю повідомити, що Риті може загрожувати небезпека з боку нашого полоніста, пана вчителя Єжи Каспшака. Це молодий учитель, який прийшов на зміну пані вчительці Монкос. Він керує драмгуртком і вважає, що Рита має величезний акторський талант. Він постійно їй про це говорить і
