Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

— Гей, хто дома є! — покликав Дем'янко. — Не підходьте ближче, Богданно, вкусить.

Пес загарчав ще лютіше, зашарпав ланцюг.

— Люди добрі, відгукніться!

Розчинилися двері, і на ґанок вийшов чоловік невизначеного віку, босий, волосся скуйовджене, наче після сну, очі зухвалі, руки в кишенях галіфе.

— Ну? — замість привітання промовив він.

Тон його не сподобався Дем'янкові, і молодий чоловік у тон йому грубо спитав:

— Ти лісник?

— Ну то й що, коли лісник?

— У хаті хто є?

— Нікого.

— Ми від отця Іваньо. До Стецька.

Кілька секунд мовчали. Пес, що ліг було на місце, піднявся, знову ощирив зуби.

— Я Стецько, — неголосно сказав господар хати. — Заходьте.

— Не вкусить? — Богданна боязко подивилась на собаку.

— Своїх не чіпає.

Усередині хата була така сама занехаяна і брудна, як і зокола. «Ніколи підлоги не миє», подумала Богданна, на її обличчі з'явився вираз гидливості. Стецько криво посміхнувся:

— Ми люди прості, живемо, як уміємо.

— Ні, що ви! Що ви, — зніяковіла Богданна. Сіла на лаві біля вікна. Поклала руку на підвіконня і мимоволі відсмикнула її — потрапила в щось липке, огидне.

— Ми по «мед»… який ви святому отцю обіцяли, — багатозначно сказав Дем'янко… — «В цій церкві, що є пристановищем для всіх…

— … служба однакова для кожного», — закінчив Стецько умовну фразу, що була і паролем, і відповіддю. — Слава вождеві!

Від привітання українських націоналістів, явно скопійованого з фашистського «хайль Гітлер», Дем'янка пересмикнуло. Однак і взнаки не дав, у тон Стецькові відповів:

— Вождеві слава!

Лісник прочалапав босими ногами за грубу, висунуту на середину хати, за кілька хвилин вийшов одягнений і взутий.

— Посидьте, я скоро, — і залишив Богданну з Дем'янком удвох.

Пригнувшись до зеленкуватого від старості, підсліпуватого віконця, Дем'янко побачив незграбну постать Стецька, що промайнула між деревами. Проте відійшовши метрів на сто, Стецько повернув назад до хати. «Удень сплять тут, на горищі, або в сараї, — догадався Дем'янко, — Для конспірації, щоб нас обдурити, удаватиме, що дружків з лісу привів».

У щілинах шаруділи таргани. Тхнуло кислими онучами, овчиною. Богданна сиділа, схиливши голову. Туга не залишала її. Дівчина питала себе: як вона опинилася тут, чому… — і не могла відповісти.

Інакше почував себе Дем'янко. Він був у збуджено-радісному настрої. Не чекав удачі: потрапити з гніздо «бойовки».

— Слава вождеві!

Дем'янко здригнувся. У дверях стояв Довгий. Він був у тому ж одязі, що й тоді, під час невдалої зустрічі з Богданною. На грудях у нього висів автомат, збоку — пістолет.

З-за його спини визирав Стецько.

— Вождеві слава! — Дем'янко підвівся. Подумав: «Третій на вулиці».

Довгий розшаркався перед Богданною, як йому здавалося, дуже елегантно, Дем'янкові простягнув руку. Довелось її потиснути.

— Ось, беріть «медок», для святого отця останній віддаю, — Стецько подав Дем'янкові і Богданні два пакети.

Вони сховали вибухівку в кишені.

— Останній запас, — підтвердив Довгий. — Тікаємо звідси скоро, життя нема.

Великий рот його перекривився, тонкі губи засіпались у нервовій судорозі.

— Мені йти? — спитав Стецько.

— Йди, — дозволив Довгий. Пояснив гостям: — Разом із Збігнєвим вартуватимуть, поговорити спокійно можемо.

«Збігнєв — третій у «бойовці», подумав Дем'янко. Довгий зняв з грудей автомат, поклав на лаву і підійшов до скрині в кутку. Підняв віко, дістав бутель, банку консервів, хліб, дві щербаті чашки, мутну склянку.

— Давай вип'єм… Звати тебе як?!

— Дем'янко.

А вас, пані?

Богданна.

— От і познайомились. Я — Довгий. Чули?

«Бандитське честолюбство», подумав Дем'янко і відповів:

— Не доводилось.

Він вирішив триматися. незалежно, навіть трохи зухвало, почуваючи, що таким чином викличе у Довгого більше поваги.

Довгий зморщив вузький лоб, поворушив бровами — відповідь і йому не сподобалась. Однак не сказав нічого.

Розклавши угощення на столі, господар витягнув з-під піджака кинджал, що висів на ремінці від штанів. Кинджал був чорний, з фігурною рукояткою — такими озброював Гітлер добірних головорізів — есесівців.

Встромивши вістря в консервну банку, Довгий ударив долонею по рукоятці. З пробитої дірки чвиркнув томатний соус. І раптом Богданна подумала: може, саме цим кинджалом Довгий убив дружину і доньку Стефана. Горло дівчини здушила спазма. Богданна відчула, що не зможе примусити себе проковтнути хоч би шматочок угощення Довгого.

А той уже відкрив консерви, нарізав хліба, по вінця налив у склянку та чашки самогону. Склянку підсунув Дем'янкові.

— Вип'ємо! За ваше здоров'я, Богданно. Не ходять до нас дівчата, а такі, як ви, — і поготів.

— Дякую, — спазма усе ще душила горло.

Богданна взяла шматочок хліба, піднесла до губів.

— Пийте! — Довгий тягнув до неї свою чашку, щоб цокнутися.

— Дякую, я не п'ю.

Очі Довгого налилися люттю.

— Що значить «не п'ю»?.. Може, товариство вам не до душі?

— Навіщо ображатися, — сказав Дем'янко. — Не можна їй, лікар заборонив.

Довгий засміявся невеселим сміхом.

— Лікар! До ста років жити сподіваєтесь? Усіх нас… куля чекає! Пий, кажу тобі!

І лише тепер Дем'янко зрозумів, що Довгий п'яний, може, запій триває в нього вже цілий тиждень. Очі його були каламутні, великий тонкогубий рот сіпався. Настороженість звіра допомагали йому приховувати свій стан, але іноді на якусь мить алкоголь брав верх, і розум Довгого тьмарився.

«От гад! Як же бути? — подумав Дем'янко. — Сварку з ним зчиняти не можна, не час».

І лагідно