Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

— Я зроблю все, що ти хочеш, — тихо, але відверто промовив він.

В очах дівчини блиснула радість.

— Тоді ходімо! Зараз же ходімо. Зараз!

Він похитав головою.

— Ні, Богданно, не зараз. Трохи зажди.

— Чого ждати? Ждати не можна. Зважся!

«… Ну що вигадати? — з тугою думав Дем'янко. — Як переконати її?» Вголос відповів:

— Я не хочу губити товаришів. Нехай втечуть, тоді…

Руки Богданни безпорадно повисли, голова похилилася.

— Тільки зараз, — рішуче сказала дівчина. — Зараз!

— Зачекай.

— Ні!

Повернулась і вийшла, ступаючи, немов у сні.

Дем'янко машинально закрив за нею двері. Сів на ліжко, обхопив голову руками. Сидів довго, викурюючи сигарету за сигаретою. Але знайти вихід із становища так і не зміг…

Протомилась ніч без сну і Богданна. Вона твердо вирішила врятувати коханого, хоч би навіть всупереч його волі..

Ледве дочекавшись ранку, Богданна побігла в костьол святої Єліжбети до отця Іваньо. Священик був у костьолі і вийшов до неї.

— Святий отче, — сказала Богданна. — Ви добрий, мудрий, я вірю вам, як самій собі… Навіть більше… Я прошу у вас поради.

Священик пильно подивився на її змарніле обличчя, обведені темними колами очі. Запросив лагідно:

— Прошу, дочко моя. Зайдімо сюди, у сповідальню.

— Святий отче, — дівчина стояла перед Іваньо на колінах, говорила рівним, глухим голосом. Але за зовнішнім спокоєм крилося надзвичайне хвилювання. — Я прийшла сказати, що вас обдурюють підлі й жорстокі люди. Я маю на увазі Довгого, до якого ви двічі посилали мене.

Рум'яне обличчя священика було непорушним. Круглі блакитні очі нічого не виражали.

— Довгий? — байдуже перепитав Іваньо. — Так, так… Пригадую, ви вже щось розповідали мені про нього.

— Святий отче, він не борець за демократію, як ви думаєте. Це бандит, справжній бандит. Ми бачили його з Дем'янком.

— Ну… і що ж?

— І Дем'янко такий! — і відразу ж заперечила сама собі. — Ні, не такий, він не може бути таким! Я… Я люблю його!

— Істинна любов можлива лише до бога, — повчально промовив Іваньо.

— Я хочу врятувати його, умовити, щоб він пішов і покаявся у всьому.

Очі Іваньо ледь звузилися.

— А ви знаєте, чим не загрожує? Його арештують, зашлють у Сибір. Ви ніколи не побачите любимої людини.

— Ні, не може бути. Адже обіцяно цілковиту амністію тим, хто прийде добровільно.

Іваньо вийняв чотки, почав перебирати їх довгими пальцями.

— Він погодився? — вкрадливо спитав після хвилинної мовчанки.

— Ні, відмовляється, хоч як я не переконувала.

— Що ж ви хочете зробити?

— Я піду і заявлю на нього. Краще тюрма, ніж таке життя. І тюрма не вічна. Колись його все-таки звільнять, ми будемо разом, назавжди. Інакше загинемо, всі загинемо.

— Ваші громадянські почуття роблять вам честь.

— Благословіть мене, святий отче! Накажіть мені йти, не гаючись ні хвилини. Тоді мені стане легше, легше!

Священик мовчав. Блакитні очі його були звернені поверх Богданни на жовту стіну сповідальні. Здавалось, Іваньо читає на ній невидимі письмена.

— Я допоможу вам, — неголосно сказав він. — Я поговорю з Дем'янком і постараюсь переконати його…

— Дякую, святий отче! Дякую!

Гарячими устами припала до довгих, хижих, пальців, Іваньо перехрестив її.

— Ідіть з богом, дочко моя, і поки не робіть нічого. Все буде, як богові завгодно.

Як тільки Богданна пішла, Іваньо попрямував у віддалену кімнату, де його чекали Павлюк і Дем'янко.

Глянувши на священика, Павлюк відразу зрозумів: сталося щось недобре. Знизавши плечем, зірвався з місця, швидко спитав:

— Що трапилося? Кажіть, святий отче. Швидше!

Не відповідаючи, священик сів до стола, навалившись на нього ліктями. В позі Іваньо відчувались утома, відчай, туга.

— Ну! — з погрозою сказав Павлюк.

Не підводячи голови, глухим, надтріснутим голосом пан-отець переказав розмову з Богданною. Закінчив:

— Сьогодні мені пощастило переконати її, але вона може піти завтра, післязавтра…

— Ех, отче, отче, — з гіркотою промовив Павлюк. — Що ви наробили! Я ж казав, що не можна покладатися на дівчисько.

Іваньо схопився. Здавалося, блакитні очі його зараз вискочать з орбіт, рум'яне обличчя густо почервоніло, довгі пальці судорожно скорчились.

— А на кого, на кого я можу покладатись!? — у голосі священика несподівано почулися істеричні нотки. — Вулиця, місто, країна — навколо люди, тисячі людей, і нікого нема! Вони не хочуть знати бога, вони ненавидять нас з вами… і як я ненавиджу їх! Господи, як ненавиджу! Я повинен приховувати свої думки навіть тут, у храмі, від таких, як я, служителів бога!

Він замовк: злість і страх не давали йому говорити. Павлюк вражено дивився на священика. Він не чекав такого признання від завжди спокійного, витриманого Іваньо. Павлюкові раптом стало страшно, сумно, але він удавано бадьорим тоном промовив:

— Не впадайте в розпач, святий отче. Не такий страшний чорт, як його малюють… Давайте краще обміркуємо, що робити з дівчиськом. Ви певні, що вона донесе?

— Певен, — важко кивнув головою священик. Після істеричного збудження його охопила повна апатія. — Хто-хто, а я добре знаю людей, їхні характери і не маю сумніву, що донесе.

— Кепсько. Невже доведеться ліквідувати? — міркував уголос Павлюк.

— Як це «ліквідувати»? — з тремтінням у голосі спитав Дем'янко.

— Не ставте безглуздих запитань. Ви добре розумієте, про що йде мова, — огризнувся Павлюк. — Ваша думка, святий отче?

— Не знаю, — не підводячи голови, відповів Іваньо. — Робіть, як знаєте.

У кімнаті знову запанувала мовчанка. Павлюк щось обмірковував.

— Так, — сказав нарешті він. — Хоч-не-хоч, а доведеться… Ви, Дем'янко,