Овернський клірик - Андрій Валентинов
— М-монсеньйоре Гільйоме… Ми… Ми не чекали на вас… Так швидко.
«Так швидко» було явно зайвим. Вочевидь шляхетний захисник вдів і сиріт де Гарай не квапився повідомляти про свої успіхи й нас уже встигли поховати.
— Я — брат Гільйом, — уточнив я. — Куди накажете пройти?
Покої монсеньйора де Лоза не варто було й порівнювати зі скромною келією отця Сугерія. Оксамит, бронза, срібне розп’яття над позолоченим аналоєм… Але ж Сен-Дені — перлина у вінці Церкви — багатший за цю дику єпархію разів у десять, якщо не більше.
Не цінуємо ми нашого абата!
Брат Ансельм увійшов разом зі мною, а П’єр залишився за дверима, буркнувши, що йому й там буде добре. Обережність у такому домі не зайва.
Крісло, яке мені запропонував де Юр, було високим, із полірованого дерева, але дуже незручним— ідеальне крісло для відвідувачів.
Ансельм присів на табурет і відразу ж випростався, схрестив руки на грудях. Так, триматися він уміє. Схоже, хлопчикові доводилося сидіти не на табуретах і не в таких покоях.
Жеанар де Юр теж сів у крісло — ширше й зручніше, але відразу ж підхопився, потім подумав і знову сів.
— Коли монсеньйор виїхав до Фуа? — поцікавився я, прикидаючи, чи не варто відразу запитати про де Гарая. — І навіщо?
— П’ять днів тому. Його запросили… ам… якесь свято.
Яке саме — де Юр вигадати не встиг. Отже, п’ять днів тому. Ми саме підходили до Тулузи.
— Доповідайте, як іде розслідування справи. Наскільки я зрозумів, ви не поспішаєте виконати наказ Його Високопреосвященства.
— Але… — очі вікарія забігали. — Монсеньйора Орсіні ввели в оману! Слідство вже цілком закінчено. Ось! Ось!
Із шухляди з’явився сувій, потім — другий, третій…
— Ось! Тутечки все! Ми все закінчили. Монсеньйор де Лоз написав Його Високопреосвященству. Напевно, лист спізнився…
Я кивнув, і Ансельм забрав сувої. Я не помилився — до нашого приїзду підготувалися.
Але в такому разі витівка зі шляхетним розбійником — явно зайва. Чи не всі кінці встигли сховати?
— Ми прочитаємо. А тепер, брате Жеанаре, будьте такі ласкаві, своїми словами. І не надто просторікувато.
Чоловічок кивнув, потім заговорив — швидко, звичною канцелярською скоромовкою:
— Слідство, проведене за наказом Його Преосвященства Арно де Лоза, єпископа окруту Пам’є, за сприяння шляхетного сеньйора д’Есконбефа й місцевого суду громади Артигат показало…
Він перевів подих. Вдалині вдарив дзвін — полудень. Церкву ми вже бачили — стару, давно не ремонтовану, убогу навіть за тутешніми мірками. Єпископові покої мали значно багатший вигляд.
— Усі події, що сталися в громаді Артигат та на околицях, викликано виключно лихими чарами відьми й чаклунки, відомої як удова де Піо. Зазначена де Піо зі злості до роду людського, а також посварившись із родинами де Гаррів і де Пуаньяків через ділянку пасовиська, відомого як Косий Клин, вступила в змову з невідомими спільниками з Мілана. Зазначені спільники…
Мілан? Ну, звісно! З Мілана приїхала сестра Цецилія. Але з Мілана їхав також Тіно Жонглер!
— Зазначені спільники ввели в оману й спокусу сестру Цецилію, котра за належного розгляду виявилася слабкою на голову й розум, переконавши її, що вона і є Жанна де Гарр. Після чого зазначена відьма своїми чарами ввела в оману й жителів громади Артигат, змусивши їх визнати цей обман. У чому цю відьму було викрито…
— Заждіть! — скоромовка вікарія вже встигла набриднути. — Що означає — викрито?
— Одностайними свідченнями сусідів, — де Юр зітхнув. — А також «корпусом доказів», знайдених при обшуку в помешканні зазначеної вдови.
Віники, сушені гриби, ягоди — й табличка з дерґськими заклинаннями. Цікаво, що сказала сама вдова?
— Перебуваючи в змові з Ворогом роду людського, вдова де Піо виявила нерозумну затятість, не бажаючи давати свідчення навіть після наполегливих умовлянь. Однак наявних доказів виявилося цілком достатньо, щоб визнати…
— Заждіть! — я помітив дещо дивне у жвавій розповіді вікарія. — Отже, вона так і не зізналася?
— Але… — здивований Жеанар де Юр. — Свідчення сусідів… Докази…
— Отже, не зізналася! Навіть після катувань?
— Її не катували! — де Юр розвів руками. — Монсеньйор сподівався, що отчі вмовляння допоможуть заблуканій нашій дочці…
— Де вона зараз? — втрутився Ансельм, але я вже знав відповідь. Заарештована не збиралася сама складати собі вогнище, а катувати її не наважилися. Інакше вдова могла б і заговорити…
— Суд Божий… — стиха вимовив де Юр і перехрестився. — Стався Суд Божий, брати мої…
II
Про Суд Божий і решту всього, що було пов'язано з цією дивною справою, ми прочитали в сувоях, переданих вікарієм. Справа була оформлена ретельно — набагато ретельніше, ніж зазвичай оформлюють такі документи в глухій провінції. Розповіді свідків були гладенькі й цілковито збігалися, їх завірили й навіть підписали — акуратними маленькими хрестиками, нібито власноруч проставленими мешканцями Артигата. Настільки ж ретельно були описані докази — віники, в’язки грибів, опудало сови й навіть «ключка стара, підозріла з вигляду». Згадувалася й табличка із заклинаннями, але, звісно, без малюнка.
Усе це вже не мало сенсу, позаяк над вдовою де Піо вже звершився Суд Божий. Вона просиділа у в’язниці славного містечка Пам’є досить довго, так нічого й не сказавши. Відтак, щоб допомогти їй відректися від влади Ворога, її відвели до церкви на недільну службу. Під час літургії зазначену вдову почали бити корчі,
