Овернський клірик - Андрій Валентинов

— Благословіть, отче!

Поводився він чемно — набагато чемніше, ніж зазвичай поводяться сеньйори при зустрічі з ченцями. І всім своїм виглядом викликав приязнь — вродливе засмагле обличчя, коротка чорна борідка, яскраві виразні очі.

Йому було за тридцять, але здавався незнайомець значно молодшим.

Я благословив його й вирішив, що треба назватися.

— Брат Гільйом? — на засмаглому обличчі промайнув подив. — Брат Гільйом із Сен-Дені? Пробачте, я маю честь розмовляти з графом де Ту з Оверні? То це ви налякали до смерті нашого єпископа?

— У такому разі ви — сеньйор д’Еконсбеф, сину мій, — зауважив я, вирішивши також виявити певну здогадливість.

— Молодший, — усміхнувся він. — Домінік д’Еконсбеф, до ваших послуг, графе.

— Тут немає графа, — нагадав я. — Перед вами смиренний брат Гільйом, а це брати П’єр і Ансельм.

Д’Еконсбеф окинув оком промовисту фігуру нормандця, який спирався на «ґирлиту», знов усміхнувся й кивнув. На Ансельма він подивився набагато уважніше й теж кивнув, але вже без усмішки.

— Схоже, звістки в цьому окрузі розносять птахи, — мимохідь зауважив я, коли знайомство відбулося.

— А-а-аІ — зрозумів він. — А ви як думали? Народу в нас мало, кожен подорожанин — уже привід для розмови. А тут троє бенедиктинців приходять просто додому до монсеньйора, доводять мало не до непритомності цього пройдисвіта де Юра…

— І єпископа, — нагадав я.

— Так. Тиждень тому він одержав листа й відразу ж поїхав геть. Монсеньйор, звісно, не квапився ділитися новинами, але Пам’є — містечко маленьке. Вже наступного дня всі знали, що Його Високопреосвященство Орсіні відряджає до нас високорозумного брата Гільйома із Сен-Дені, котрий колись хоробро рубав мечем біля Аскалона й Мосула…

Монсеньйора де Лоза було завчасу попереджено. Втім, про щось таке я здогадувався.

— То ви теж на похорон, отче Гільйоме?

— На похорон? — я мимоволі озирнувся в бік села, звідки, як і раніше, долинав дзвін.

— На жаль, привід для візиту не найвеселіший. Утім, ви її не знали.

— Кого? — я раптом відчув тривогу.

— Як-то — кого? — д’Еконсбеф знизав плечима. — Хіба — вам не повідомили? Два дні тому померла Жанна де Гарр.

— Що?! — вирвалося в мене, й одразу ж почувся короткий злий смішок — сміявся Ансельм.

— На жаль, — повторив д’Еконсбеф. — Сумний випадок. Треба поквапитися, бо спізнимося. Прецінь…

Він обернувся до одного зі слуг:

— Жане! Жени просто на цвинтар і скажи, щоб без мене не закопували. Пішов!

Мене пересмикнуло — в тоні сеньйора найменше відчувалася повага до померлої.

Д’Еконсбеф знаком звелів другому слузі зійти з коня й, кивнувши нам, став спускатися з пагорба.

— Мені пізно повідомили, — вів далі він, трохи скривившись. — Тутешні вілани доволі дурні… Шкода сердешну, адже я її непогано знав. Вона служила в нас і була досить старанною. Батько хотів видати її заміж за одного з псарів, та цей дурень — її батько, — волів узяти в зяті де Пуаньяка. Що з цього вийшло — самі знаєте.

— Як вона померла?

— Погано, — д’Еконсбеф знову скривився. — Після всіх цих неприємностей бідолашна була трохи не при собі, часто втікала до лісу. Пішла й цього разу… Шукати стали лише надвечір. Коли знайшли — впізнали тільки по волоссю й сукні.

— Вовки? — запитав я перше, що спало на думку.

Д’Еконсбеф похитав головою:

— Зараз літо, отче Гільйоме. Та й вовків тут мало. Ведмідь! В останній рік їх стало дуже багато — спустилися з Піренеїв. Щоправда, біля Артигата вони траплялися рідко, та Жанні не пощастило. Кажуть, череп повністю розбитий, з тіла вирвано шматки…

Мене знов пересмикнуло від його тону.

— Спочатку дурень-староста грішив на розбійників, але потім оглянули місце, побачили сліди. Ведмідь! Причому, кажуть, величезний.

— Ведмідь… — повторив я й глянув на Аносельма, який мовчазно крокував поряд. Відповіддю була похмура посмішка. Перекладати не було потреби. Хлопець не вірив у такий збіг: із усіх жителів села не пощастило саме безталанній Жанні — причому саме перед нашим приїздом.

— Здогадуюся, про що ви думаєте, брате Ансельме, — мій співрозмовник виявився досить спостережливим. — Та в монсеньйора де Лоза немає ручного ведмедя. Залишається вірити в Суд Божий.

…Про це ми вже чули, причому зовсім недавно. Суд Божий відбувся над удовою де Піо. Тепер настала Жаннина черга.

На цвинтарі ми застали десятків зо два селян, які оточили щойно викопану могилу.

Проста дерев’яна труна, вже забита, стояла на невеличкому підвищенні. Я помітив дещо дивне — зазвичай на похорон сходиться все село. Тут було явно не так.

До нас уже поспішали двоє — літній огрядний селянин, який поквапився низько вклонитися д’Еконсбефу, та священик, побачивши якого я трохи розгубився, бо вперше бачив католицького священика з великою сивою бородою. Бородатих попів я часто зустрічав у Палестині, але це були схизмати, з яких ми дружно посміювалися. Імовірно, тут, на кордоні з Басконією, звичаї інші.

Священика звали отець Жеак. Він виявився настоятелем тутешньої церкви, єдиної в Артигаті. Літній селянин був старостою, його імені я не розчув. Ми прийшли вчасно — труну саме збиралися опускати в могилу.

Наша поява не викликала запитань. Я помітив кілька пильних поглядів, кинутих у наш бік, але не здивувався — чужинці в цих місцях справді бували рідко. Здивувало інше — ні в кого на обличчі я не побачив сліз.

Як правило, на сільському похороні плачуть, навіть коли ховають самотніх бабів, яких ніхто не любив. Серед тих, хто стояв біля могили, я помітив високого широкоплечого парубка, котрий тримав за