Овернський клірик - Андрій Валентинов

— Так! Так! — розбійник раптом розсміявся. — Я дуже боюся темряви! І якщо ви не вбивці, не проганяйте мене зараз!

Тон його мені не сподобався. Де Гарай справді чогось боявся — не темряви, але того, що в ній ховалося.

Я наказав вартувати по черзі. Відважного де Гарая ми вирішили зв’язати й покласти осторонь. Кілька разів я намагався розпитати в розбійника, що може нам загрожувати, але у відповідь чув лише дивний, нервовий сміх. Усе це не налаштовувало на милостивий лад, до того ж, мене як і раніше, не полишало відчуття небезпеки. Щось тут було не так. Розбійник не повинен боятися нічного лісу!

Я вирішив чергувати першим і присів до вогню, час від часу підкидаючи дрібні сухі гілки. Меч лежав напохваті, хоча я молив Творця, щоби зброя більше не знадобилася.

Цього вечора сталося страшне — брат Гільйом на кілька хвилин зник, а з мертвого мороку забуття воскрес граф де Ту — задерикуватий веселун, котрий просто заради задоволення перерубав би всіх цих придуркуватих тюхтіїв. Перерубав — а потім довго чистив би меча, опоганеного кров’ю мужланів. Я вчасно загнав мерця в небуття, але він був готовий повернутися…

— Святий отче! — чийсь тихий голос вчасно відірвав мене від похмурих думок. — Святий отче!

Відважний захисник сиріт, виявляється, не спав. Більше того, він примудрився сісти, щоправда, спираючись не на те місце, що зазвичай, а на бік.

— Чого тобі, сину мій? — поцікавився я. — Бажаєш висповідатися в гріхах своїх?

— У гріхах? — розбійник несподівано гмикнув. — Та годі вам, отче! Це хто ще грішник? Ченці, а дівку із собою тягнете!

— Усі ми грішні, — погодився я. — Цікавість, особливо зайва, теж гріх.

— А я що? Справа ваша… Та тільки хочу вам сказати, що краще б ви назад голоблі повертали. Схоже, єпископові ви впоперек горла. У мене не вийшло — в інших вийде.

Розбійник був не тільки спостережливий, але й не дурний. Та я не люблю, коли мене лякають.

— Слова твої, сину мій, свідчать про те, наскільки ти милосердий і співчутливий. Та коли й інші найманці монсеньйора Арно де Лоза настільки ж відважні, як ти, боятися нам немає чого.

— Немає чого? — розбійник захихотів. — А як ти думаєш, попе, чого це я до лісу йти побоявся?

— Хто вас знає, відважних розбійників? — незворушно зауважив я. — Може, ви й справді боїтеся темряви?

— Темряви? Та моли Бога, попе, щоб…

Раптом він замовк, до чогось прислухаючись, відтак його неголена фізіономія перекосилася, губи сіпнулися:

— Накликав! Господи, помилуй, накликав! Врятуйте, святий отче!

— Спокійно! — в руках у мене вже був меч.

Я підвівся й прислухався. Легке потріскування гілля у вогнищі, похропування П’єра, шум вітру у верховітті дерев, що підступили до галявини… Я вже почав заспокоюватися, коли раптом почувся вдалині глухий важкий удар, потім — ще один. Хтось ішов — розмірно, неквапно, продираючись крізь зарості.

Ішов просто до нас.

— Він! Він! — шепотів розбійник. — Розв’яжіть мене! Розв’яжіть!

Кроки голоснішали. Було зрозуміло — це не людина й не звір. Хтось ішов сюди на двох лапах — або ногах, величезний, важкий, знищуючи все на своєму шляху…

— Браття! Прокиньтеся!

Ансельм підхопився миттю, навіть не розліплюючи очей. Меч був у руці, друга обмацувала пояс. П’єр здивовано розплющив очі, а тоді теж підвівся. Анжела підняла голову.

— Хтось іде, — я намагався говорити спокійно. — Великий. Можливо, не людина. Запаліть смолоскипи.

— А-а-а… — П’єр озирнувся, схопив гілку й застромив її в багаття. Ансельм поглянув на мене й раптом перехрестився, що траплялося з ним нечасто.

— Брате Октавію, втікайте! — я кивнув у бік, протилежний до того, звідки йшов нічний гість. — Хутко!

Анжела неквапливо підвелася й повільно похитала головою.

— Розв’яжіть! — знову закричав розбійник. — Це він! Він! Він нікого не щадить! Нікого!

Я кивнув, і Ансельм перерізав мотузки.

З диким лементом де Гарай зник у кущах. Я подумки пом’янув Святого Бенедикта й повернувсь туди, звідки вже чувся тріск гілля й важкий хрипкий подих. Земля здригнулася — гість уже близько. Гілка високого дерева на краю галявини колихнулася.

— Святий Бенедикт! — П’єр упустив «ґирлиґу» й відсахнувся. — Та що ж оце?

Я теж побачив — «оце» виходило на галявину. Першої миті здалося, що перед нами все ж таки людина — тільки дуже висока. Та відразу ж зрозумів — ні. Люди не бувають такого зросту. У людей не побачиш таких пліч, таких довжелезних, нижче колін, рук — і величезної, низько посадженої голови. І люди не вкриті шерстю.

Почувся сміх — Ансельм стиснув меча двома руками й похитав головою:

— А я не вірив у демонів! Отче Гільйоме, втікайте. Він — по мене!

Чудовисько почуло. Величезна голова повільно повернулася. До нас долинув низький черевний рик.

Я швидко озирнувся — П’єр стояв навколішки й шепотів молитву, швидко хрестячись. Раптом я помітив, що Анжела, котра не зводила очей із нічного гостя, повільно потяглася до запаленої гілки.

Величезна постать колихнулася — чудовисько зробило крок. Воно не поспішало — здобич була поруч. Промайнула й зникла думка вчинити так само, як і хоробрий де Гарай, але було зрозуміло — не втекти.

Я витер спітнілу долоню й стис руків’я меча. Звісно, це безглуздо. Кошлата лапа довша