Овернський клірик - Андрій Валентинов

— Брате мій! Позаяк ви тепер стали наставником, навчаючи славного брата Петра латини, то й звертаюся до вас відповідно… Що тебе мучить, брате мій?

— Отче Гільйоме… — Ансельм зітхнув, — якщо хтось… Якщо я страшно згрішив. Мені… мені ще можна врятуватися? Мені обіцяли, що коли я піду з миру, Христос мені простить. Мені відпустив гріхи Його Святість…

— Ви думаєте, брате мій, що цей демон приходив по вас?

— Так. Я — небезпечний супутник, отче Гільйоме. Але я думав… Папа обіцяв мені…

Я не знав, що відповісти. Пояснити хлопцеві, що до нас навідався не посланець пекла, а щось цілком земне, хоча й небезпечне?

Але тварюка злякалася хреста… Не допоможе — демон брата Ансельма в його душі. Що міг зробити цей хлопчина?

Не дочекавшись відповіді, Ансельм тихо відійшов і присів біля вогню. Майже відразу ж почувся шурхіт — поруч зі мною опинився П’єр.

— Отче Гільйоме… — достойний нормандець явно перебував у нерішучості. — Отче Гільйоме, мені ввижатися почало…

— Перехрестіться, — порадив я. — І півдюжини «Вірую».

— Читав, — почулося важке зітхання. — Однак ввижається. Нібито брат Октавій перетворився на якусь юницю…

— Та бути такого не може! — пробурмотів я, знову накидаючи каптура. — Ще дюжину «Радій» — тільки без помилок. І тричі «Отче наш».

Уночі мені знову наснився сірий пісок, порожній покинутий табір і темні вершники, що віддалялися до близького обрію. Я біжу за ними, але знаю — не наздогнати. Я знесилений, падаю, у ніздрі забиваються холодні вологі піщинки. Здаля долинає регіт, і знайомий голос атабека Імадеддіна звучить поблажливо, з легким презирством:

— Куди біжиш, старий? Ти змарнував час, Андре де Ту! Молися своєму Ісі й чекай!

— Смерті? — я озираюся, та навколо порожньо. Голос звучить немов нізвідки, хоча кожне слово чується ясно й чітко.

— Смерті? Та хіба ж ти живеш? Хіба так повинен жити воїн? Чому ти не вмер від моєї руки?

— Ти занадто впевнений у собі, атабеку! — в душі прокидається давня гордість. — Скажи, плече дотепер ниє до негоди?

Знову регіт:

— Ниє! Але ти не вбив мене, а я — тебе. Тепер тобі немає куди втікати. Чекай! Білий Лицар прийде…

Уранці, в променях яскравого літнього сонця, галявина здалася затишною і спокійною. Молитви брата Петра допомогли знову — Анжела зникла. Вона пішла на світанку, коли нормандець, котрий чергував біля погаслого багаття, ненадовго задрімав.

Єпископський палац виявився насправді звичайним будинком, щоправда, великим і двоповерховим. У всьому ж іншому він мало чим відрізнявся від решти будинків славного містечка Пам’є — вузькі вікна, закриті масивними віконницями, жовтаві вапнякові блоки нерівної кладки, червона пласка черепиця на даху й високий ґанок, над яким нависав фігурний металевий козирок. Напевно, у зимові місяці, коли із близьких Піренеїв сповзають хмари, він має захищати від дощу й снігу, але й зараз, у спеку, виявився корисним. Хвилини спливали за хвилинами, а на стукіт (важкий чорний молоток висів на бронзовому ланцюжку поруч із дверима) ніхто й не думав відчиняти.

— Я чувати… чути, що в них удень цеє… — П’єр наморщив чоло, пригадуючи потрібне слово, — …сієстум.

— Сієста, — Ансельм ще раз окинув поглядом закриті віконницями вікна. — Це кастильське слово, брате Петре. Боюся, монсеньйора ми не побачимо.

— Ну, це ми ще подивитися… подивимося! — П’єр зітхнувши підняв «ґирлиґу». — Агов, люди добрі, відчиніть!

Я не встиг втрутитися — від першого ж удару двері тріснули. Усередині почулися збуджені голоси, кроки, нарешті, зарипів засув.

— Чого треба? — голос був сердитим і водночас переляканим.

— Сієста скінчилася, — резюмував Ансельм.

— Ми, смиренні брати-бенедиктинці, — почав я. — Нам потрібно побачити монсеньйора…

У відповідь почулася пишномовна фраза басконською, в якій згадувалися зламані двері й багато іншого, що зазвичай у домівці єпископа не вимовляють. Важка стулка грюкнула.

— Легше! — встиг вигукнути я, перш ніж П’єрова «ґирлиґа» урізалася в двері.

Цього разу відчинили миттю. На порозі стояли двоє — дебелий пикатий парубок, імовірно, воротар, і невисокий огрядний чоловічок у темній рясі.

— Ми смиренні брати… — знову почав я.

— Пройдіть на заднє подвір’я, — чоловічок увесь кипів від обурення, але споглядання «ґирлиґи», схоже, змушувало його стримуватися. — Вас нагодують. Можете переночувати в хліві.

— Щиро дякуємо, — відповідав я. — Особливо за хлів. Але нам треба поговорити з монсеньйором Арно де Лозом.

— Забирайтеся геть! — чоловічок кинув оком на похмурого нормандця й додав трохи ввічливіше:

— Його Преосвященства немає вдома. Він виїхав до Фуа.

Ми з Ансельмом перезирнулися. Про щось таке я здогадувався — Арно де Лоз явно не налаштований розмовляти з нами.

— Я — Жеанар де Юр, вікарій Його Преосвященства, — чоловічок похитав головою. — Тільки те, що ви прийшли здаля, може вибачити таку поведінку.

— Ага! — П’єр, після певних зусиль, нарешті згадав, де він чув ім’я вікарія. «Ґирлиґа» погрозливо гойднулася. Жеанар де Юр зблід.

— Я не маю наміру… — почав він, але мені вже набридла суперечка.

— Прочитайте, брате Жеанаре.

Сувій — страшний сувій, вручений мені Орсіні. Діставати його не хотілося, але я зрозумів — інакше розмови не вийде.

Де Юр пробіг очима перші рядки,