Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
Та на хвилину-другу замислилася.
– Не знаю, – дуже повільно протягнула вона.
– Він справжній красунчик.
– Так, він привабливий.
– А що ж тобі в ньому не до душі?
Кетрін не відповіла на це запитання – чи принаймні не прямо.
– Говорячи про смерть своєї дружини, він сказав, що не збирається прикидатися: для нього ця подія була нічим іншим, як неймовірно щасливим випадком.
– І це, гадаю, шокувало тебе, – промовила Ленокс, а відтак, після паузи, додала якимось дивним тоном: – Ти йому подобаєшся, Кетрін.
– Він нагодував мене дуже смачно, – із усмішкою відповіла співрозмовниця.
Але їй не дали перевести розмову на інше.
– Я помітила це того вечора, коли він приходив сюди, – сказала Ленокс у заду́мі. – Він так дивився на тебе, а ти не його тип – зазвичай якраз навпаки. Що ж, гадаю, це як релігія: у певному віці ти неминуче вдаряєшся в неї.
– Мадемуазель просять до телефона, – сказала Марі, визирнувши з вікна вітальні. – Мсьє Еркюль Пуаро бажає поговорити з нею.
– І знову кров та грім пострілів! Уперед, Кетрін – розважайся зі своїм детективом.
Голос Еркюля Пуаро заговорив у вухо Кетрін ясно й чітко:
– Я розмовляю з мадемуазель Ґрей? Bon. Мадемуазель, у мене є для вас повідомлення від містера ван Олдіна, батька мадам Кеттерінґ. Він дуже бажає поговорити з вами – хоч на віллі «Марґеріт», хоч у нього в готелі, – як вам буде зручно.
Та на хвильку замислилася, але зрештою вирішила, що запрошувати його на віллу і ніяково, і недоречно. Хто-хто, а леді Темплін точно зрадіє його візиту й вітатиме гостя аж надто захоплено. Ця дама ніколи не втрачала можливості зав’язати знайомство із мільйонером. Тож відповіла Пуаро, що їй буде набагато краще самій приїхати в Ніццу.
– Чудово, мадемуазель. Я особисто заїду по вас на авто. Скажімо, за три чверті години?
І – пунктуальний до секунди – детектив з’явився точно у призначений час. Кетрін уже чекала на нього, тож вони одразу ж і виїхали.
– Ну, мадемуазель, як просувається справа?
Жінка поглянула в його іскристі очі і переконалася у правоті свого першого враження: у мсьє Пуаро було щось дуже привабливе.
– Це ж наш із вами roman policier, чи не так? – запитав чоловічок. – Я пообіцяв вам, що ми розслідуватимемо цю справу разом, а я завжди дотримую свого слова.
– Ви дуже люб’язні, – промурмотіла Кетрін.
– А, ви кепкуєте з мене – але вам хочеться дізнатися про хід справи чи ні?
Міс Ґрей зізналася, що так, і Пуаро взявся накидати перед нею штрихи до портрета графа де ля Роша.
– Гадаєте, він її вбив? – запитала замислена Кетрін.
– Така основна версія слідства, – обережно зауважив Пуаро.
– А сам ви вірите в неї?
– Я цього не казав. А ви, мадемуазель, що думаєте ви?
Та похитала головою.
– Звідки мені знати? Я в таких речах нічого не розумію, але сказала б, що…
– Так?.. – підбадьорливо озвався детектив.
– Ну… висновуючи з ваших слів, граф не того типу людина, щоб наважитись на вбивство.
– Ага! Блискуче! – вигукнув Пуаро. – То ви згодні зі мною – я ж бо саме це й говорив. – І різко обернувся до неї. – Але скажіть, ви зустрічалися з мсьє Дереком Кеттерінґом?
– Так, ми зустрічалися в леді Темплін, а ще я вчора ланчувала з ним.
– Mauvais sujet,[51] – сказав той, хитаючи головою, – проте les femmes[52] таких люблять, еге ж?
Він зблиснув очима до Кетрін, і та розсміялася.
– Він – чоловік того штибу, який впадає в око будь-де, – повів далі Пуаро. – Ви, звісно, помітили його в «Блакитному потягу»?
– Так, зауважила.
– У вагоні-ресторані?
– Ні. Там я взагалі його не бачила. А помітила тільки раз – коли він заходив у купе до дружини.
Детектив кивнув.
– Дивна річ, – пробурмотів він. – Ви, здається, казали, мадемуазель, що не спали і виглянули у вікно на зупинці в Ліоні? Але не бачили, щоб високий темноволосий чоловік, як-от граф де ля Рош, виходив з вагона?
Кетрін похитала головою.
– Не думаю, що я взагалі кого-небудь там бачила. Хоча ні – був якийсь молодик у кепці й пальті, але, мені здається, він не те щоб сходив: просто вискочив з потяга прогулятися пероном. А ще гладкий бородань-француз у піжамі під пальтом захотів чашку кави. А крім них, гадаю, стояли тільки провідники.
Пуаро закивав головою.
– Бачте, яка справа, – повідав він по секрету, – у графа є алібі. Алібі ж – це така згубна річ, яка завжди породжує найсерйозніші підозри. Але ось ми й приїхали!
Вони пройшли прямо до люкса ван Олдіна, де їх зустрів Найтон. Пуаро відрекомендував його Кетрін, і після обміну кількома порожніми фразами секретар сказав: «Піду повідомлю містерові ван Олдіну, що міс Ґрей уже тут». І він пройшов крізь інші двері в суміжну кімнату. Зачувся стишений шум голосів, а відтак мільйонер вийшов до них і, простягнувши руку, підійшов до Кетрін, водночас змірюючи її кмітливим і проникливим поглядом.
– Приємно зустрітися з вами, міс Ґрей, – промовив він без зайвого розшаркування. – Я дуже хотів почути, що ви можете розповісти мені про Рут.
Простота і скромність поведінки ван Олдіна надзвичайно сподобались Кетрін. Вона відчула, що в людини, яка стоїть перед нею, справжнє, велике горе – хоч суто з вигляду цього й не скажеш.
Той підсунув для неї стільця.
– Прошу, сідайте ось тут – і просто розкажіть мені все, що ви знаєте.
Пуаро та Найтон тактовно вийшли в іншу кімнату, і міс Ґрей із ван Олдіном залишилися наодинці. Кетрін легко впоралася із завданням. Цілком просто й природно переказала вона свою розмову з Рут Кеттерінґ – так дослівно, як тільки змогла. Той мовчки слухав її, відкинувшись на стільці й однією рукою затуляючи очі. Коли розповідь сягнула кінця, він тихо промовив:
– Дякую, люба.
Обоє кілька хвилин просиділи мовчки. Кетрін відчула, що слова співчуття будуть тут недоречні. Коли ж мільйонер заговорив, його тон змінився:
– Я вам дуже вдячний, міс Ґрей. Гадаю, ви змогли зняти тягар із душі моєї нещасної Рут в останні години життя. А тепер я хочу вас про дещо попросити. Ви знаєте – мсьє Пуаро вам сказав – про того негідника, з яким зв’язалася моя бідолашна дівчинка. Це він був тим чоловіком, про якого ви чули від неї – тим, на зустріч із яким вона їхала. Як на ваш розсуд – гадаєте, вона могла передумати після вашої з нею розмови? Вам не здається, наче вона збиралася відступитися від даного
