Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– Прекрасні, чи не так? – запитав той.

– Цілком бездоганні, – погодився мсьє Папополус.

– А скільки, по-вашому, вони варті?

Обличчя грека ледь помітно сіпнулося.

– Чи справді є необхідність пояснювати вам це, мсьє Пуаро?

– А ви проникливий, мсьє Папополусе. Ні, такої необхідності немає. Адже не коштують вони, скажімо, півмільйона доларів.

Антиквар розсміявся, і Пуаро приєднався до нього.

– Як імітації, – промовив Папополус, повертаючи їх детективу, – вони, як я і сказав, цілком бездоганні. – Чи не буде нескромністю запитати, де ви напа́дали їх, мсьє Пуаро?

– Аж ніяк, – відказав його гість. – Від старого друга на кшталт вас мені таїтися нічого. Вони належали графові де ля Рошу.

Брови мсьє Папополуса красномовно поповзли вгору.

А детектив нахилився до нього, прибравши якомога невиннішого та приємнішого виразу.

– Мсьє Папополусе, – сказав він, – я викладу свої карти на стіл. Оригінали цих коштовностей були вкрадені в мадам Кеттерінґ у «Блакитному потягу». А тепер я насамперед поясню вам таке: повернення рубінів мене не стосується. Це справа поліції. Я ж працюю не на неї, а на мсьє ван Олдіна, і моя мета – арештувати того, хто вбив жінку. Коштовності цікавлять мене лише тією мірою, якою можуть вивести на вбивцю. Ви розумієте?

Останні два слова були сказані з неабиякою значущістю. Антиквар – із абсолютно незворушним обличчям – тихо промовив:

– Продовжуйте.

– Мені видається ймовірним, мсьє, що ці камені перейдуть із рук в руки в Ніцці – можливо, це вже навіть і сталося.

– Он як! – кинув Папополус.

Він замислено відсьорбнув кави і набув іще трішки шляхетнішого й патріархальнішого вигляду, ніж зазвичай.

– І я сказав собі, – із запалом продовжив Пуаро, – «Оце так пощастило»! Мій старий друг, мсьє Папополус, якраз у Ніцці. Він допоможе мені.

– А чим я, на вашу думку, можу допомогти? – холодно поцікавився той.

– Я сказав собі: «Мсьє Папополус, поза сумнівом, прибув до Ніцци у справах».

– Зовсім ні, – заперечив антиквар. – Я тут за порадою лікарів: здоров’я підводить.

І він натужно кашлянув.

– Мені дуже шкода це чути, – відказав детектив з дещо удаваним співчуттям. – Але продовжимо. Коли російський великий князь, австрійська ерцгерцогиня чи італійський принц бажають здихатися фамільних коштовностей – до кого вони звертаються? До мсьє Папополуса, чи не так? До того самого, що славиться на весь світ делікатністю, з якою влаштовує такі оборудки.

Антиквар уклонився.

– Ви мені лестите.

– Делікатність – яку величезну вагу вона має, – задумливо сказав Пуаро, і винагородою йому стала посмішка, що промайнула на обличчі у грека. – Я теж умію бути делікатним.

Вони зустрілися поглядами.

А відтак Еркюль Пуаро повів далі – заговорив дуже повільно й вочевидь ретельно добираючи слова:

– А ще я сказав собі от що: коли ці камені змінили власника в Ніцці, мсьє Папополус напевно про це чув. Йому відомо все, що відбувається у світі коштовностей.

– Та годі вам! – кинув той, беручи круасан.

– Розумієте, поліцію не слід уплутувати в цю справу, – сказав детектив. – Річ про стосунки між друзями.

– Ну, ходять чутки… – обережно визнав мсьє Папополус.

– Як-от? – насідав Пуаро.

– А чи існує причина, з якої я маю передавати їх вам?

– Так, – відказав чоловічок. – Гадаю, існує. Ви, може, пам’ятаєте, мсьє Папополусе, як сімнадцять років тому до рук вам потрапила одна річ, залишена в заставу… е-е… певною високою особою. І от, зберігаючись у вас, вона незбагненним чином зникла. А ви опинилися в скрутному становищі – «як курка в супі» – так, здається, мовиться у приказці?

Він плавно перевів очі на дівчину, яка відсунула осторонь свої чашку й тарілку й, поклавши лікті на стіл і підперши долонями підборіддя, уважно слухала. Затримавши на ній погляд, бельгієць продовжив:

– Я тоді був у Парижі. І ви послали по мене. Віддалися в мої руки. Якщо, мовляв, я поверну вам ту… річ, то заслужу вашу вічну подяку. Eh bien![58] Я вам її повернув.

Мсьє Папополус протяжно зітхнув.

– То був найменш приємний інцидент за всю мою кар’єру, – буркнув він.

– Сімнадцять років – довгий строк, – задумливо сказав Пуаро. – Але, гадаю, мсьє, я матиму рацію, стверджуючи, що й пам’ять вашого народу не коротша.

– Греків? – промимрив, іронічно посміхаючись, Папополус.

– Ні, я говорив не про них, – відповів детектив.

На якусь мить запанувала мовчанка, а відтак старий гордо випростався.

– Ви маєте рацію, мсьє Пуаро, – тихо промовив він. – Я єврей. І наш народ, як ви й сказали, має довгу пам’ять.

– Тож ви допоможете мені?

– Що стосується цих каменів, мсьє – мені несила чимось зарадити.

Старий, як і щойно сам Пуаро, добирав слова вкрай ретельно.

– Я нічого не знаю і нічого не чув. Але я, певно, міг би зробити вам послугу – ну тобто якщо ви цікавитеся перегонами.

– За певних обставин – можливо, що й так, – відказав детектив, не зводячи з того очей.

– На лошанському іподромі бігтиме кінь, який гадаю, виявиться вартим уваги. Хоча, як ви розумієте, я не можу сказати напевне: ця інформація пройшла крізь надто багато рук.

Він змовк і вп’явся очима в бельгійця, неначе прагнув переконатися, що той правильно його розуміє.

– Чудово, просто чудово, – запевнив Пуаро, киваючи.

– Коня звуть Маркіз, – продовжив мсьє Папополус, відкидаючись на спинку стільця й зімкнувши кінчики пальців. – Гадаю, хоча я й не певен, що він англійського заводу, еге ж, Зіє?

– Я теж такої думки, – погодилася дочка.

Пуаро жваво підвівся.

– Дякую, мсьє, – сказав він. – Велике діло – отримати «підказку зі стайні», як кажуть англійці! Au revoir[59] – щиро вам вдячний.

Він обернувся до дівчини.

– Au revoir, мадемуазель Зіє. У мене таке враження, наче я тільки вчора бачив вас у Парижі. Ну, чи, може, минуло років два щонайбільше.

– Між шістнадцятьма і тридцятьма трьома роками є різниця, – сумно зауважила та.

– Не у вашому випадку, – галантно заявив Пуаро. – Можливо, ви з батьком якось пообідаєте зі мною?

– Залюбки, – відказала Зія.

– Значить, ми це влаштуємо, – запевнив її детектив. – Але наразі – je me sauve.[60]

Еркюль Пуаро простував вулицею, мугикаючи під ніс якийсь мотивчик. Він із веселим виглядом покручував ціпок і раз чи два тихенько посміхнувся сам до себе, а відтак завернув у перше ж bureau de poste, яке трапилося на шляху, й відіслав телеграму. Її складання зайняло певний час, оскільки текст був шифрований і довелося напружити пам’ять.