Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
Невдовзі по тому його лакей Іполит приніс каву та лікери в асортименті. Але граф надав перевагу витриманому, елітному коньяку.
Служник уже збирався піти, проте господар ледь помітним жестом затримав його. І той застиг у шанобливій позі. Його лице не надто прихиляло до себе, зате бездоганна вишколеність істотно компенсувала цей недолік. Лакей зробився живим втіленням поштивої уваги.
– Існує вірогідність, – сказав граф, – що протягом кількох найближчих днів біля будинку отиратимуться незнайомці, силкуючись заприятелювати з тобою або Марі. Вони, напевно, ставитимуть різні запитання про мене.
– Так, мсьє графе.
– Можливо, це вже траплялося?
– Ні, мсьє графе.
– Довкола не крутилися підозрілі суб’єкти? Ти певен?
– Нікого не було, мсьє графе.
– Це добре, – сухо промовив той. – Але вони все ж з’являться – у цьому я не сумніваюся. І почнуть розпитувати.
Лакей проникливо й очікувально глянув на господаря.
І граф повільно заговорив, не дивлячись на слугу.
– Як тобі відомо, я прибув сюди минулого вівторка зранку. Якщо поліція чи будь-хто інший тебе про це запитають – гляди, не забудь. Я з’явився тут чотирнадцятого, у вівторок, а не п’ятнадцятого, в середу. Тобі ясно?
– Цілком, мсьє графе.
– Коли у справі замішана дама, обережність ніколи не шкодить. І я впевнений, що ти, Іполите, умієш виявляти її.
– Я вмію бути обережним, мсьє графе.
– А Марі?
– І вона теж. За неї я ручаюся.
– Тоді все гаразд, – промовив господар.
Коли лакей пішов, граф із замисленим виглядом попивав чорну каву. Час від часу він хмурився, одного разу ледь-ледь похитав головою і двічі кивнув. Але посеред цих його роздумів знову з’явився слуга.
– До вас дама, мсьє.
– Дама?
Граф здивувався. Не те щоб візит дами був на віллі «Маріна» незвичною річчю – о, ні, – просто в той конкретний момент він і гадки не мав, що ж це могла бути за дама.
– Гадаю, з цією дамою мсьє незнайомий, – буркнув, прийшовши на допомогу, лакей.
Візит інтригував графа дедалі більше.
– Проси її сюди, Іполите, – звелів господар.
За мить на терасу ступило чудесне видіння в жовтогарячому з чорним, супроводжуване сильним запахом цвіту екзотичних рослин.
– Мсьє граф де ля Рош?
– До ваших послуг, мадемуазель, – відказав той, уклонившись.
– Мене звуть Мірей. Можливо, ви чули про мене?
– О, ще б пак, мадемуазель – кого ж не заворожував танок чарівної Мірей? Сама грація!
Танцівниця прийняла комплімент із короткою, механічною посмішкою.
– Я розумію всю безцеремонність свого вторгнення… – почала вона.
– Ну що ви! Прошу, мадемуазель, сідайте, – вигукнув той, підносячи їй стільця.
Із-під маски галантного кавалера він пильно спостерігав за гостею. Граф не знав про прекрасну стать хіба дуже небагатьох речей. Щоправда, його досвід недалеко поширювався з такими особами, як Мірей: позаяк представниці її класу самі старалися когось уполювати. У певному сенсі вони з танцівницею були одного поля ягідки. І граф розумів, що всі його фокуси стануть їй, як з гуски вода. Та була парижанкою – і то дуже меткою. Але все ж існувала одна річ, яку цей серцеїд розпізнавав безпомилково – із першого погляду. Тож він одразу зрозумів, що перед ним украй розгнівана жінка, а розгнівана жінка, як добре усвідомлював граф, завжди говорить більше, ніж варто, а тому вряди-годи може принести прибуток поміркованому джентльмену, що зберігає спокій.
– Це вкрай люб’язно з вашого боку, мадемуазель, – ушанувати мою вбогу обитель своєю присутністю.
– У нас є спільні друзі в Парижі, – сказала Мірей. – Від них я й почула про вас, але сьогодні завітала з іншої причини. Відколи я прибула до Ніцци, ваше ім’я не сходить із вуст, хоча, як ви розумієте, у зв’язку з дечим іншим.
– Он як? – тихо видобув граф.
– Я говоритиму жорстко, – повела далі танцівниця, – але, повірте, що для вашого ж таки добра. У Ніцці подейкують, мсьє графе, що ви вбили англійську леді, мадам Кеттерінґ.
– Я – і вбив мадам Кеттерінґ? Овва! Який абсурд!
Він проказав це радше млосно, ніж обурено, знаючи, що так спонукає її до продовження.
– І попри те, – наполягала вона, – мої слова відповідають дійсності.
– Людям подобається теревенити, – байдуже промимрив граф. – Сприймати такі дикі звинувачення всерйоз було б нижче моєї гідності.
– Ви не розумієте. – Мірей нахилилася ближче, і її чорні очі зблиснули. – Це не дозвільні балачки обивателів. Так вважає поліція.
– Поліція – справді?
Граф випростався в кріслі і знову насторожився.
А Мірей кілька разів енергійно кивнула.
– Так, так. Ви ж розумієте, що в мене скрізь є друзі. Сам префект… – І вона залишила речення незакінченим, красномовно стенувши плечима.
– Хто ж не буває необачним, коли йдеться про красуню? – ввічливо промурмотів граф.
– У поліції гадають, що мадам Кеттерінґ убили ви. Але вони помиляються.
– Звісно, що помиляються, – легко погодився той.
– Так то воно так, але ж ви не знаєте правди. А от я – знаю.
Граф зацікавлено глянув на неї.
– Вам відомо, хто вбив мадам Кеттерінґ? Я правильно вас зрозумів, мадемуазель?
Мірей палко кивнула.
– Так.
– І хто ж? – різко поцікавився той.
– Її чоловік. – Вона нахилилась аж до графа, і її тихий голос бринів від гніву та збудження. – Її вбив власний чоловік.
Аристократ відкинувся в кріслі. Його обличчя було непроникне.
– Дозвольте спитати, мадемуазель: звідки вам це відомо?
– Звідки мені це відомо? – Стрибком звівшись на ноги, Мірей розсміялася. – Він наперед нахвалявся. Бо був на межі зубожіння, банкрутства, ганьби. Лише смерть дружини могла врятувати його. Він сам мені це розповів. І сів на той же потяг – але так, щоб вона не знала. Скажіть, навіщо це? А для того, щоб прокрастися до неї вночі… Ох! – Вона заплющила очі. – Я так і бачу, як це відбувалося…
Граф кашлянув.
– Що ж, можливо… можливо… – пробурмотів він. – Але в такому разі, мадемуазель, він, звісно, не став би красти коштовності?
– Коштовності! – зітхнула Мірей. – Коштовності. А! Ті рубіни…
Її очі затуманилися, спалахнувши якимось потойбічним вогнем. Граф зацікавлено дивився на неї, у сотий раз дивуючись тій магічній владі, яку має над жіноцтвом коштовне каміння. А відтак повернув її до реальності.
– А чого ви хочете від мене, мадемуазель?
Танцівниця знову стала зібраною й практичною.
– Усе дуже просто. Щоби ви пішли в поліцію і заявили, що цей злочин скоїв містер Кеттерінґ.
– А якщо мені там не повірять? Якщо
