В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- Тих, що людям замість ліків дистильовану воду колють.

Я раптом пригадав, що два місяці тому наш начальник поховав свою матір - згоріла від раку. Старий мені ще говорив, що бідолаха перед смертю довго мучилася, бо ніякі ліки не допомагали.

- Мені розповідав мій друг, товаришу генерал… та ви його знаєте, Борис-психіатр… в Америці такі махінації з ліками прирівнюються до зловмисного вбивства, здійсненого з особливою жорстокістю. Той, хто це робить, одержує як мінімум довічне ув’язнення, а лікарня розоряється від мільйонних компенсацій.

Генерал не став розвивати тему. Він розкрив свого блокнота і запитав:

- Сирота, ближче до справи - що тобі треба? Але в межах реального. Це тобі не кіно.

- Як ви розумієте, комплексна перевірка нам потрібна, як каже один мій знайомий журналіст, виключно для чистоти жанру. Може хоч ненадовго, але наполохаємо «укольних» сестричок і відділимо традиційні джерела постачання наркотиків від того, що у нас у Києві об’явилося. Не доведеться бігати по Києву за двома зайцями, як тому Голохвостому.

- Маєш на увазі, Сирота, що це твоє нове джерело якось із Дембелем пов’язане?

- Майже переконаний. По-перше, макова соломка його вже не брала. У тій каструльці, що ми виявили на його кухні, вже пліснява завелася. Далі: наша медицина встановила в крові вбитого залишки наркоречовини досить високої якості.

- А може він у твоїх «укольних» сестричок побирався?

- Уточнюю: ДОСИТЬ ВИСОКОЇ якості, товаришу полковник. Але до державного стандарту по чистоті не дотягає. Припускаю, виготовляли не для хворих, а для наркоманів. Якщо і лабораторія, то підпільна… мовчу, мовчу, мовчу, товаришу генерал! Я все зрозумів. Це я так… гіпотетично. Нехай буде «саморобна установка». І не в лабораторії, як я зрозумів, а на власній кухні в «хрущобі».

- То добре, Сирота, що ти зрозумів. Якщо, звичайно, знову не брешеш. Будемо вважати, що якісь невідомі злочинці викрали на державному підприємстві забраковану партію наркосировини і пустили її в продаж. Влаштовує така пропозиція?

Звісно, я за звичкою ледь не ляпнув, що така пропозиція влаштовує абсолютно всіх, крім начальника охорони якогось там поки що невідомого фармацевтичного комбінату. Але вирішив промовчати. Бо, як любить казати ще один мій приятель, Борис-психіатр, ментівське щастя на рябій кобилі їздить.

- Отже, про перевірку я сказав - перше. Друге: необхідно ще раз подати запит до міського військкомату аби вони нам зробили розкладку на всіх, хто служив з убитим в одній частині. Бо списочок, боюсь, неповний. Потрібні прізвища не лише тих, хто з ним призивався, а хто саме з земляків разом у одній частині служив.

- А його найближче оточення - там рідних, знайомих - ти вже розробляв?

- Аякже! В першу чергу, як належить. По рідним: тато з мамою вже кілька років влаштовують по новому своє особисте життя, то сходяться, то розходяться, то миряться, то посуд б’ють і майно ділять. Після повернення хлопця з армії бачилися з ним від сили два рази: перший і останній. Ота, з дозволу сказати, квартира в «гостинці» вже стояла порожньою і чекала на нашого Дембеля. Відпровадили, віддали ключі - і знову за своє.

- Діло ясне, що діло темне. А щодо друзів? Він, сподіваюся, не в «дебільному» інтернаті вчився?

- Ні, в нормальній школі. Але після випуску ні з ким практично не контактував. Тут, товаришу генерал, одна цікава обставина розкрилася. Збрехав покійник нашому дільничному. Ні в який політехнічний він не збирався поступати, бо в цьому не було потреби.

- Не зрозумів…

- Він у ньому вже вчився. До армії. З другого курсу забрали, але місце за ним, згідно з законом, зберегли. Тож йому потрібно було тільки написати заяву. Навіть студентського квитка з заліковкою не треба було міняти. А він ніякої заяви не писав і взагалі в інституті його теж ніхто не бачив. Ось чому мені потрібні ті, з ким він служив. Я по собі знаю: яка б військова частина велика не була, а земляки все ж один до одного тягнуться. У нас поки що по цій справі самі покійники. Бажано бодай одного живого свідка розшукати.

- Умовив. Неси запит, я зараз же підпишу!

- Вже! Ось! - я поклав аркуш на стіл перед Генералом. Той зиркнув на Старого, мовляв, як вам така спритність? Старий похитав головою:

- Так-так… Сирота у нас - борзий…

- Давай… борзий… копай далі! - Генерал з розмаху підписав запит і посунув його до мене. - Щойно щось накопаєш - доповідай одразу. Чого стоїш? Тобі ще чогось не вистачає?

- Боюся казати, але куди дінешся? Облави на наркоманів. Принаймні на тих, що «на голці сидять».

Генерал навіть не зиркнув на мене. Він своїм поглядом пришпилив мене до стіни. Але, перш ніж начальник почав говорити, я підняв руки і закричав:

- Виключно задля їхньої безпеки! Він же їх переб’є - аби дізнатися, куди подівся наркотик. Нам що, до повного щастя півсотні «висяків» не вистачає? Ви ж не забувайте, хто у цих «узалежнених» тата з мамами. Вони ж, батьків маю на увазі, всю нашу Управу по цеглинці розметуть. Та й начальство по голові не погладить…

У нашого Генерала була добре розвинена професійна уява. Перспектива безнадійно зіпсувати статистику півсотнею нерозкритих злочинів миттю охолодила його благородне обурення. Він лише запитав те, що мусив:

- І де ми їх будемо складувати? У ка-пе-зе? Щоб вони там від ломки повмирали? Нам на радість? Мало що під мене Контора, прокуратура, не кажу вже про партію, щодня копають. Так ще