Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру

Рультабій поволі набив люльку й запалив її.

То була ознака того, що зараз я почую надзвичайно захоплюючу історію. У цю хвилину в коридорі почулися кроки, хтось пройшов повз наші двері. Рультабій прислухався. Кроки віддалились.

— А Фредерік Ларсан зараз у себе в кімнаті? — запитав я, кивнувши на стіну.

— Ні, його немає. Вранці поїхав до Парижа: як і раніше, стежить за Робером Дарзаком! Дарзак також уранці поїхав до Парижа. Усе це може погано скінчитися! Передбачаю, не пізніше як за тиждень пана Дарзака заарештують. Найгірше полягає в тому, що проти бідолахи ополчилося геть усе: події, люди, речі… Й години не проходить без того, щоб проти Робера Дарзака не виникло нового обвинувачення… Слідчого це приголомшує й засліплює. Втім, я його розумію: авжеж, є від чого осліпнути…

— Але Фредерік Ларсан, здається, не новачок…

— Я гадав, він набагато сильніший, — із зневажливою гримасою проказав Рультабій. — Звісна річ, Фред людина непересічна. Я навіть дуже захоплювався ним, поки познайомився з його методами роботи. А вони виявилися жалюгідними… Він зажив репутації завдяки спритності, а от філософського підходу йому бракує, а вбогість його математичних концепцій взагалі не витримує ніякої критики…

Я дивився на Рультабія й не міг стримати посмішки: цей вісімнадцятирічний юнак давав малоприємну оцінку п’ятдесятирічному чоловікові, який зажив слави найпроникливішого детектива Європи… © http://kompas.co.ua

— Ось ви посміхаєтеся, — помітив Рультабій, — а даремно!.. Присягаюсь вам, що я його пошию в дурні… І гучна це буде справа! Але треба поспішати, поки що він має наді мною колосальну фору. Перевагою цією Фред завдячує Роберові Дарзаку, а сьогодні ввечері пан Дарзак напевне йому допоможе… Самі подумайте: щоразу, коли злочинець навідується до замку, Робер Дарзак за дивним збігом обставин відсутній і до того ж відмовляється щось пояснити — це якась лиха година!

— Щоразу, коли злочинець навідується до замку!.. — вигукнув я. — То він, виходить, повертався?!

— Так, преславної ночі, коли сталася та незвичайна подія…

Отже, я зараз дізнаюся про цю дивну подію, на яку уже півгодини натякає Рультабій, так нічого до ладу не пояснивши. Але я виховав у себе звичку ніколи не квапити Рультабія… Зазвичай він починав розповідати, коли йому заманеться. І переважно коли бачив у цьому користь. Причому робив це не заради того, аби вдовольнити мою збуджену цікавість, а скорше, бажаючи зробити висновки для себе, виклавши докладно подію, яка його цікавила.

Ось і цього разу він уривчастими фразами повідомив мені речі, від яких я мало не зомлів, бо, правду кажучи, явище такої маловивченої науки, як, приміром, гіпнотизм, не менш таємниче, ніж зникнення злочинця саме в той момент, коли його тримають учотирьох. Я згадав про гіпнотизм, але міг би з таким самим успіхом навести приклад з електричним струмом, природа якого нам була невідома й закони якого ми так мало знаємо, а все тому, що на той час ключ до цієї справи можна було шукати хіба що в невідомому й збагнути її можна лише за допомогою незбагненного, того, що лежить за межами відомих нам законів природи. А проте, якби мав розум такий, як Рультабій, я б так само дав природне пояснення всім подіям, бо найцікавіше в усіх таємницях замку Гландьє — це, безперечно, та природність, з якою Рультабій усе пояснив. Але хто б міг тоді похвалитися, та й нині також, що має розум Рультабія? Його опуклі лобні долі були оригінальні й асиметричні, рівних ним я зроду не зустрічав, хіба щось подібне, але набагато менш виразне у Фредеріка Ларсана — треба було добре придивлятися, щоб угадати їхню наявність на чолі славетного поліцая. Тоді як долі Рультабія впадали у вічі — даруйте мені такий сильний вислів.

Серед паперів, що їх передав мені юний репортер по завершенні справи, був записник, у якому я знайшов детальний звіт про «явище зникнення матеріальної сутності злочинця» і запис тих міркувань, які з’явилися з цього приводу. Гадаю, краще запропонувати вам цей звіт, аніж продовжувати виклад нашої з ним бесіди, бо в такій справі можна припуститися помилки.

РОЗДІЛ XV

Пастка

Із записника Жозефа Рультабія

«Минулої ночі, тобто в ніч з 29 на 30 жовтня, — пише Жозеф Рультабій, — я прокинувся близько першої години. Нічниці чи якийсь шум знадвору? З глибини парку почувся зловісний крик Божої Тварючки. Я підвівся й відчинив вікно: холодний вітер, сльота, безпросвітна темрява, тиша. Я зачинив вікно. І знову нічну тишу прорізав химерний лемент. Я поквапливо натяг штани й накинув піджак. Надворі така негода — господар собаку не вижене з хати. То хто ж тоді так близько від замку нявчить, наче кіт матінки Навколішниці? Я схопив масивного кийка — єдину мою зброю — й тихенько відчинив двері.

Ось я вже в галереї. Лампа з рефлектором яскраво її освітлює. Язичок полум’я мигтить, мов од протягу. Я відчуваю, що звідкись дме. Повертаюсь назад. За моєю спиною відчинене вікно, те вікно, що виходить, як і двері наших з Фредеріком Ларсаном кімнат, до наріжної галереї, — я її так називатиму, щоб відрізняти її від прямої галереї, куди виходять апартаменти панни Станжерсон. Ці дві галереї сходяться під прямим кутом. Хто ж одчинив вікно? Підходжу до вікна, визираю. Під цим вікном, на відстані близько метра, виступає тераска, що служить дахом невеличкій кімнаті, прибудованій до першого поверху. В разі потреби можна вистрибнути з вікна на терасу, а звідти вже — до майдану перед центральним входом замку. Той, хто обрав цей шлях, з усього видно, не мав ключа до вхідних дверей. Але що спонукає думати про таку нічну «зарядку»? Оце відчинене вікно? А якщо то лише недбалість обслуги?

Я защіпаю віконниці, кепкуючи з себе і з тої легкості, з якою створюю драми навколо відчиненого вікна. І знову в темряві лунає крик Божої Тварючки. Потому западає тиша, дощ більше не періщить у вікно. Замок спить. З надзвичайною обережністю я ступаю килимом, що застеляє галерею. Діставшись до повороту в пряму галерею, я обережно визираю з-за рогу. В цій галереї, теж добре освітленій лампою з рефлертором, чудово видно три фотелі та кілька розвішаних по стінах картин.

Що я тут роблю? Ніколи ще замок не був оповитий таким спокоєм. Усе відпочиває. Який інстинкт штовхає мене до спальні Матильди Станжерсон? Звідки в душі моїй лунає цей голос: «Дійди до кімнати панни Станжерсон!»

Я дивлюся собі під ноги й бачу: йду слід у слід за кимось, хто до мене тут уже