Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

А чоловічок підвівся.

– Не думаю, що зможу ще чимось вам прислужитися, мсьє судде, – ввічливо проговорив він, злегка вклонившись мсьє Каррежу. – Ви триматимете мене в курсі щодо ходу розслідування? Це було б дуже люб’язно.

– О, звісно – а як же інакше?

Ван Олдін також устав.

– Я вам наразі більше не потрібен?

– Ні, мсьє, – тепер у нас є вся потрібна інформація.

– Ну то я трішки пройдуся з мсьє Пуаро. Якщо він, звичайно, не заперечує?

– Із превеликим задоволенням, мсьє, – відказав бельгієць, кивнувши.

Мільйонер розкурив товсту сигару, запропонувавши спершу таку ж супутникові, але той відмовився й натомість потягував одну зі своїх крихітних цигарочок. Як людина з напрочуд сильним характером, ван Олдін уже знову здавався колишнім, звичним собою. Хвилину-другу вони прогулювались у мовчанці, а відтак американець заговорив:

– Як я зрозумів, мсьє Пуаро, ви більше не практикуєте?

– Саме так, мсьє. Насолоджуюся відпочинком.

– Але все ж допомагаєте поліції у цій справі?

– Мсьє, якщо лікар іде вулицею, і тут стається нещасний випадок, хіба ж він реагує на нього словами «я на заслуженому відпочинку – піду-но я собі далі», доки біля його ніг стікає кров’ю людина. Якби я вже був у Ніцці, а поліція послала по мене й попросила допомогти – отоді я відмовився б. Але ця справа – сам усеблагий Господь судив її мені.

– Ви були на місці події, – задумливо промовив ван Олдін, – й оглядали купе, чи не так?

Чоловічок кивнув.

– І, поза сумнівом, помітили те, що, сказати б, навело вас на роздуми?

– Можливо, – відповів Пуаро.

– Сподіваюся, ви розумієте, до чого я хилю? – спитав ван Олдін. – Вина графа де ля Роша здається мені очевидною – але ж я не дурень. І, спостерігаючи за вами протягом останніх хвилин тридцяти, збагнув, що ви, з якоїсь лише вам відомої причини, не згодні з такою версією?

Пуаро знизав плечима.

– Я можу і помилятися.

– Тут ми й підходимо до послуги, про яку я хочу вас попросити. Чи не погодитеся ви розслідувати для мене цю справу?

– Для вас особисто?

– Ви правильно мене зрозуміли.

Детектив кілька секунд помовчав, а потому сказав:

– Чи усвідомлюєте ви, про що просите?

– Гадаю, цілком, – промовив ван Олдін.

– Дуже добре, – сказав чоловічок. – Я згоден. Але в такому разі маю отримати щирі відповіді на свої запитання.

– А чого ж, звісно. Само собою.

Манера Пуаро змінилася. Він раптом зробився безцеремонним і діловитим.

– В історії з розірванням шлюбу – це ви порадили дочці подати на розлучення?

– Так.

– Коли?

– Близько десяти днів тому. Я отримав від неї листа зі скаргами на чоловікову поведінку і вкрай рішуче розтлумачив їй, що розлучитися – єдиний вихід.

– На що саме в його поведінці вона нарікала?

– Того скрізь бачили в товаристві дами із дуже сумнівною репутацією – тієї, про яку ми тільки-но говорили, – Мірей.

– Танцівниці. Ага! А мадам Кеттерінґ із цим не мирилася? Вона була дуже прив’язана до чоловіка?

– Я б не сказав, – відповів мільйонер, повагавшись.

– Страждало не її серце, а її гордість – ви це маєте на увазі?

– Гадаю, можна висловитися й так.

– Тож я роблю висновок, що цей шлюб від самого початку був нещасливий?

– Дерек Кеттерінґ – розбещений до самих кісток, – промовив ван Олдін. – Він жодну жінку не здатен зробити щасливою.

– Як кажуть у вас в Англії, шалапут – я правильно розумію?

Той кивнув.

– Très bien! Ви радите мадам подати на розлучення, вона погоджується. За справу беруться адвокати. А коли містер Кеттерінґ дізнався про те, звідки повіяв вітер?

– Я сам по нього послав і пояснив, як збираюся діяти.

– І що він сказав? – тихо промурмотів Пуаро.

Обличчя ван Олдіна потемніло від згадки.

– Тримався збіса нахабно.

– Вибачте за це запитання, мсьє, та чи не згадував він графа де ля Роша?

– Самого імені не назвав, – аж рикнув той мимоволі, – але натякнув, що знає про цю інтрижку.

– А яким, дозвольте поцікавитися, був на той момент фінансовий стан містера Кеттерінґа?

– Звідки ж мені, по-вашому, це знати? – на якусь крихітну мить завагавшись, відповів питанням на питання ван Олдін.

– Мені здалося ймовірним, що ви з’ясували для себе цю обставину.

– Що ж… ви цілком маєте рацію, так я й зробив. І виявив, що Кеттерінґ на мілині.

– А тепер успадкував два мільйони фунтів! Дивна це штука, la vie[37] – скажете, ні?

Мільйонер кинув на нього різкий погляд.

– До чого ви хилите?

– Так… моралізую, – відповів Пуаро, – розмірковую, філософствую. Але повернімося до нашої бесіди. Містер Кеттерінґ, звісно ж, не збирався здаватися без боротьби?

Той хвилину-другу зволікав із відповіддю, а відтак промовив:

– Я точно не знаю, які він мав наміри.

– Ви продовжили з ним переговори пізніше?

Після короткої паузи ван Олдін відрізав:

– Ні.

Чоловічок завмер на місці, зняв капелюха і простяг співрозмовнику руку.

– Мушу побажати вам гарного дня, мсьє. Я нічим не зможу допомогти.

– Що ви хочете цим сказати? – гнівно спитав мільйонер.

– Коли мені не говорять правди, то я безсилий чимось допомогти.

– Не розумію, про що ви.

– А я гадаю, розумієте. Можете бути певні, мсьє ван Олдіне, що я вмію зберігати секрети.

– Що ж, гаразд, – мовив той. – Визнаю́: я щойно збрехав вам. Бо таки дійсно продовжив переговори із зятем.

– Так-так?

– А якщо бути точним, то послав до нього свого секретаря, майора Найтона, з інструкціями запропонувати йому сто тисяч фунтів готівкою, якщо той не чинитиме розлученню перешкод.

– Кругленька сума, – оцінивши пропозицію, промовив Пуаро. – І що відповів мсьє ваш зять?

– Передав, що я можу йти до біса, – лаконічно відповів мільйонер.

– Ага! – видобув детектив.

Але не виявив при цьому жодних емоцій. Тієї миті він із головою поринув у методичну каталогізацію фактів.

– У поліції мсьє Кеттерінґ заявив, що не бачився з дружиною й не розмовляв із нею протягом усієї поїздки. Чи схильні ви, мсьє, вірити його показам?

– Так, безперечно, – відповів ван Олдін. – Гадаю, він би навіть свідомо тримався від неї подалі.

– Чому?

– Бо з ним їхала та жінка.

– Мірей?

– Так.

– Звідки вам стало відомо про цей факт?

– Від своєї людини, приставленої спостерігати за ним: вона сповістила мене, що ті обоє вирушили цим потягом.

– Ясно, – сказав Пуаро. – У такому разі, як ви й говорили раніше, він навряд чи спробував би вступити з мадам Кеттерінґ у будь-яке спілкування.

І чоловічок надовго замовк. Мільйонер не переривав його роздумів.

Розділ сімнадцятий

Аристократ

– Ви вже бували на