Овернський клірик - Андрій Валентинов

— Ми говоримо зовсім про інших братів, — спокійно зауважив я. — Ці три брати просто потрапили в скрутне становище. І, брате наш у Христі Октавію, прошу вас, пам’ятайте, не судіть, то й не суджені будете.

— Тоді, може, і цим братам, перш ніж судити грішницю, варто довідатися, чи справді вона настільки грішна, — «брат Октавій» відвернувся, й ми почули легкий смішок. — Брате Ансельме, ви думаєте, що зможете заступити мені шлях до лісу?

— Ні… — повільно відповів італієць, і мене вразила серйозність його тону. — Напевне, ні. Я давав обітницю й не торкнуся до жінки.

Він підвівся й відійшов убік, знов опустився на траву, демонстративно відвернувшись.

Та, що називала себе «братом Октавієм», зітхнула й скинула з голови каптур. Я опустив очі долу — спрацювала багаторічна звичка.

— І ви теж настільки лицемірні, отче Гільйоме? — дівчина розсміялася. — Які ж бо ви святі та божі! Весь вечір обидва витріщалися на мене… А ще смієте в своїх проповідях згадувати слова Христа про лицемірів! Просите не судити, а самі повірили, що я злодійка.

— Вас, дочко моя, звинувачують влада світська й влада церковна, — я знизав плечима. — На жаль, іноді мусиш доводити не лише провину, але й безневинність.

Вона замислилася — всього на мить, потім різко труснула головою.

— Ці собаки схопили батька, — у голосі дівчини знову бриніла ненависть. — Уся Ломбардія знає, що Тіно-жонглер не візьме й сухаря чужого — навіть якщо голодуватиме не він, а я! Кому потрібне їхнє погане золото? Раніше нам забороняли виступати, а тепер ваші божі дудки…

Не договоривши, вона різко підвелася. Я не ворухнувся, думаючи, що ще кілька років тому, швидше за все, повірив би цій дівчині.

На жаль, життя навчило іншого.

— Розберімося, — запропонував я, збагнувши, що втікати вона не збирається. — Припустімо, ви не грабували ризницю…

— Припустімо? — її голос затремтів від обурення.

— Припустімо, — незворушно вів далі я. — Брате Ансельме, ви нещодавно штудіювали «Логіку» великого Аристотеля. Що вам підказує уява? З чого раптом влада графства Тулузького ополчилася проти жонглера Тіно іланця?

— Та щоб розправитися з нами й не дати іншим жонглерам виступати в Тулузі, — перервала мене Анжела.

Ансельм помовчав, потім, не обертаючись, знизав плечима:

— Навряд чи. Навіщо такі складності? У Ліможі єпископ просто пригрозив відлученням усім, хто ходить на вистави. Отже, річ не в цьому. Перше: відвернути увагу від справжніх злочинців. Друге й найбільш імовірне: вони винні в чомусь іншому.

— Ну, звісно! — дівчина зло засміялася. — Для вас, отче Ансельме, будь-який жонглер — злочинець!

«Отче Ансельме» у її виконанні пролунало незрівнянно. Італієць залишався незворушним.

— Отче Гільйоме, якщо згаданий Тіно і його дочка просто приїхали до Тулузи, щоб виступати на ринковій площі, чому згадана Анжела втікає не в Італію, а в графство Фуа?

«Згадана Анжела» — маленька помста за «отця Ансельма». Втім, парубок розмірковував цілком у дусі «Логіки» й навіть у повній відповідності до статуту ордену Святого Бенедикта, звертаючись не до дівчини, а до мене.

Й отут я помітив, що Анжела розгубилася.

— Але у Фуа дівицю Анжелу напевно вже чекають, — незворушно провадив далі Ансельм. — Отже, згадана Анжела йде не у Фуа, а в інше місце, щоб знайти там захист, звісно, не у влади, а в когось із сеньйорів. А єдине таке місце — округ Пам’є.

Спочатку я не дуже повірив — надто багато в міркуваннях італійця було натяжок. Але дівчина мовчала, і я раптом зрозумів, що Ансельм у чомусь має рацію.

— Іти самій по дорозі небезпечно, а тому згадана Анжела дістає рясу бенедиктинця й намагається пристати до трьох смиренних братів, щоб у їхній компанії дістатися до мети, — закінчив Ансельм. — Отче Гільйоме, як вам мої силогізми?

Я не відповів, нишком глянувши на «згадану Анжелу». Дівчина кілька хвилин мовчала, а потім зітхнула й знов опустилася на траву.

— Ти здогадливий, юне попеня! — тепер її голос дзвенів гіркотою. — Тільки ми з батьком — не злодії і не розбійники. Батька просили виконати одне доручення. Передати… Втім, це не важливо. Тільки в окрузі Пам’є можуть захистити мене й допомогти батькові. Я втекла, але біля Тулузи мене ледь не схопили.

Про щось таке я вже здогадувався. Хоч я й намагався, як і наказує статут, не розглядати її обличчя, та відразу ж помітив глибоку подряпину на щоці й добрячий синець під оком.

— Ці троє виродків думали, що легко впораються зі мною… Я втекла, але зрозуміла, що самій іти не можна. Я вкрала рясу…

Останню фразу було сказано з явним викликом, але ні я, ні Ансельм не зреагували.

— Так, я її вкрала, й це перша крадіжка в моєму житті. На дорогах зараз небезпечно, з’явилися якісь розбійники… Біля переправи я злякалася, побачивши вас, але вирішила підійти першою. Колись я вдавала ченця в одній жесті[23] — от і вирішила спробувати знову.

— Закінчимо нашу теоретичну суперечку, — я підвівся. — Брате Октавію, ніхто не завадить нам дістатися до Пам’є, й нехай послужить риза нам спільним захистом. Проте, брате Октавію, забороняю вам надалі спілкуватися з братом Петром, щоб не спокушати його без потреби.

Дівчина розсміялася:

— Це розуміти як комплімент, отче Гільйоме? Чи це ваш звичайний жарт?

— Звичайний жарт? — я розвів руками. — Брате Ансельме, хіба я коли-небудь жартую?

Ансельм не відповів, але до мене долинуло щось на кшталт іронічного кахикання.

— А ти, Ансельме… пробачте, отче Ансельме. — Анжела знову розсміялася, але сміх був сповнений злості.