Наказано вижити - Юліан Семенов
…Слухаючи Мюллера, Штірліц відчував нестерпне бажання закурити; пальці були холодні як лід; але він, примусив себе хмикнути:
— Отже, все те, що я робив у Берні, було просто метушня й ширма для чогось дуже важливого, недоступного моєму розумові?
— Моєму — теж, — відповів Мюллер. — Тільки в Берні ви не метушились, а допомагали мені й Борману зрозуміти механіку приводних пасів. На жаль, ми так і не зрозуміли смислу цієї механіки, хоч один з пасів перерубали…
— А що ж бідолашний Вольф?
— Вони зараз тимчасово вивели його з гри. Мені здасться, вони вважають його своїм головним резервом; усе-таки Вольф контролює понад півмільйонну армію в Італії, це чогось варто…
— То навіщо ж Шелленберг втягує мене у відновлення того, що не було зруйновано?
— Мене цікавить це більше, ніж вас, Штірліц. Чим вище становище людини в тотальній структурі, яка тепер на грані краху, тим більше вона занепокоєна не загальним, а особистим…
— Хочете, я спитаю про все це Шелленберга?
— Він вас пристрелить. Зразу ж. Ні, так не можна… Думайте. У вас є ніч на роздуми. А потім приходьте до мене, і спробуємо обговорити це удвох ще раз.
…Через три години Мюллер прочитав розшифровану телеграму Штірліца в Центр про те, що він йому тільки-но розповідав.
«Гопля! — посміхнувся Мюллер. — Нехай Сталін думає; нехай думає про тих, хто тут, у Берліні, стоїть зараз в опозиції до Гіммлера; нехай він думає про американців; нехай він думає про те, що Гіммлер ось-ось домовиться з Даллесом; нехай вибирає, він тепер може вибирати: я себе запропонував йому, Борман — тим більше, тоді як в Америці дедалі дужче консолідуються ті сили, які стоять в опозиції до Рузвельта й відкрито ненавидять Кремль…»
Лідер і ті, хто його оточує
Як кожен видатний політик епохи, президент США Франклін Делано Рузвельт вірив своєму штабу, вважаючи, що найменша тінь нещирості, яка виникне серед тих, хто готує і формулює політичні рішення, завдасть труднопоправної шкоди справі країни.
Тому, одержавши нове послання від російського прем'єра — сухе й різке — з приводу контактів англо-американських секретних служб у Швейцарії з людьми обергрупенфюрера Вольфа, президент довго роздумував, до кого ж з найближчих людей слід звернутися з досить-таки делікатним проханням: з'ясувати і в Державному департаменті, і в Пентагоні, і в Управлінні стратегічних служб Донована, чим по-справжньому можна пояснити таку відверту тривогу й роздратованість російського керівника, не помітити якої в його посланнях просто неможливо.
Президент розумів, що зараз далеко не всі люди у Вашінгтоні поділяли його точку зору на роль Росії в післявоєнному світі.
Він знав, які сильні в країні традиції, які усталені стереотипи уявлень серед тих, хто виховувався в одних і тих же коледжах, відвідував одні й ті ж клуби, читав одні й ті ж книжки, грав у гольф на одних і тих же полях, захоплювався тим, що захоплювало пресу, і з відразою ставився до того, що зазнавало прагматичних, не дуже й доказових, але цілком звично сформульованих нападів «Нью-Йорк таймс», «Балтімор Сан» чи «Пост».
У цьому розумінні, вважав Рузвельт, американці пнулися бути ще більш традиційними, ніж «старші брати», англійці, які стояли на тому, що думка, яку один раз сформулювали ті, хто відповідав за тенденцію, мусить бути сталою, незмінною; коректування можливе дуже незначне; престиж великої нації не дозволяє різких поворотів — нікому, ніколи і ні в чому.
Тому президент і намагався зрозуміти, що ж саме в його посланнях Сталіну — цілком відвертих, написаних у найдружелюбніших тонах, — могло так дратувати кремлівського лідера.
Прислухаючись до порад членів свого штабу, зберігаючи з тими, хто входив до його оточення, найкращі, дружні стосунки, Рузвельт все-таки особливо важливі рішення приймав єдиноправно (тільки від Гопкінса, Моргентау та Ікеса він не таїв нічого); він сам переписував документ, якщо бодай одне слово здавалося йому надто розпливчастим, не досить певним, надміру різким чи, навпаки, занадто м'яким; оскільки він зачитувався Кантом, йому здавалося, що причинність неодмінно поєднується з поняттям закону; оскільки в причинності прихована необхідність невсипущої думки, оскільки, нарешті, форма сприймання життя через слова є вираження необхідності життя, президент двічі просив свого особистого ад'ютанта знову принести йому папку з листуванням з питань про контакти в Берні й заглибився в аналіз саме того, що визначало ситуацію, тобто в слово, а те, що Сталін, вихований у духовній семінарії, ставився до слова зовсім не просто, було Рузвельту ясно.
Текст свого послання здався президентові — після найприскіпливішого читання — цілком коректним; як досвідчений стратег політичної боротьби, він знав ціну тим словам-мінам, які заздалегідь закладаються у промови, що виголошуються державними й партійними діячами.
…Тому, уважно простудіювавши текст — з олівцем у руці, прискіпуючись до кожної коми, — Рузвельт із спокійною впевненістю в своїй правоті і союзницькій чесності відклав послання і, зчепивши великі пласкі пальці, признався сам собі в тому, що його безперервно мучать кілька питань, на які він поки що не може, та, мабуть, і не хоче відповісте собі. По-перше, чому Сталін не пише про факт контактів з німцями Черчіллю, тим паче що головну скрипку там — судячи з повідомлення Донована — вели англійці на чолі з фельдмаршалом Александером; по-друге, чому Черчілль нічого не повідомив йому, Рузвельту, про ці переговори; і, нарешті, по-третє, як пояснити, що досі немає вичерпного аналізу цих переговорів, зробленого ВСС, — ті лише обмежуються добіркою уривчастих документів, які вони нібито одержали від англійців у Парижі і від тих негласних друзів у тутешньому британському посольстві, хто відповідав за питання розвідки й політичного планування.
І Рузвельт признався собі, що на ці запитання не відповідати далі аж ніяк не можна, бо Росія за роки війни не тільки зазнала страшних втрат, але й заробила гігантський престиж у світі, бо виявилася головною силою в протистоянні режиму нелюдського гітлерівського тоталітаризму.
…Військові передали йому меморандум, у якому доводили прагматичну вигоду капітуляції нацистів на тих чи інших ділянках Західного фронту, відповідальність за те, що росіян не ознайомили з такими можливостями, лежить на дипломатах; президента запевнили, що жоден американський воєначальник у контактах з нацистами участі не брав; у свою чергу, державний департамент, готуючи дні і ночі
