Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
– Тобто?
– Вступлять профі, котрі мають величезний ресурс, у тому числі людський. Вважайте, таємний агент Чотар місію здійснив. Перевалочну базу контрабандистів виявив. Вирахувати, хто з мешканців Піщаного з ними заодно – пара дрібниць, справа техніки. Потому поліція виявить уже самих учасників процесу. Спровокує активні дії. Заблокує, візьме за карк, добряче потрусить. Думаю, Яна в них, а смерть Жені на так званій проклятій дорозі – акція залякування й відлякування водночас. Викрадення людини – стаття серйозна. Доньку видадуть, це буде елементом торгів. Ще й почнуть викручуватися.
– Як то?
– Отак. Побачите. Наприклад, від чогось її врятували.
– Але для чого її тримати? Не вкладається в голові.
– У мене так само. Відповіді маємо отримати, як уже сказав, протягом наступної доби. Тому поїхали назад, тут уже робити нічого.
Коли вийшли на сільську вулицю, побачили людей. Як і казала Таміла, переважно зустрічалися немолоді люди, здебільшого старші жінки. Одна, маленька й бадьора, яка здалеку легко сприймалася дівчиськом-переростком, у ситцевому халаті та капцях на босу ногу, жваво гнала перед собою двох кіз. Інша, огрядна, у досить сучасному, навіть подібному до вихідного, квітчастому платті, рвала вишні, сміливо вмостившись на розкладаній драбині. Зірвані ягоди збирала в білий емальований бідон, котрий почепила на шию, приторочивши до ручки замість мотузка шмат бинта. Від процесу жінка отримувала неабияке задоволення, а яскраво-червоний урожай не кидала – сипала крізь несильно стиснутий кулак, і збоку це могло нагадати вишневий струмінь.
Чи Ользі здалося, чи ягоди мінилися й блищали, мов перли.
На лавці біля тину через дорогу вмостився дядько в сірих штанях, капцях на босу ногу й синій футболці з логотипом аптечної фірми. Прикривши лисину кепкою з таким самим малюнком, він курив щось міцне й смердюче, зі свого місця вказуючи сусідці, для наочності показуючи рукою, пальці якої стискали цигарку:
– Ляно, там во бери! Длє кого те пильнуєш! Всім долонем лапай, не пальцєми!
– Взєв би-сь самий, та й поміг! Злости на тебе катма, Мі-сю! Зиску, як від тего довбача!3 – звично, зовсім не злостиво, навіть весело гарикалася жінка.
– То чула – лиш мені на долині, коли вже сама нагору вибраласє. У кінци зайду, знизу жменєв дістану.
– На долині без тебе дістанут. А шо на гори лишу – най горобци дзьобают!
Сусіда відмахнувся, зиркнув на перехожих, гукнув жінці, хоч дивився в цей час на чужих:
– Всипала б вишень ондо людям! – тут же, ніби старим знайомим, сказав їм: – Добрий день!
– І вам, – відповіли в унісон.
З ними вже віталися зустрічні. Так заведено, не дивувалися. Уперше корінна киянка Ольга Барва заїхала в сільську місцевість на весілля однокурсниці. Діставатися мусила сама, бо спізнилася на замовлений автобус, котрий віз усю компанію. Спочатку трохи здивувало, коли всі пасажири поздоровкалися до неї. Але більший шок пережила потім, як ішла вже селом. З нею вітався кожен, чого ніколи не було в Києві навіть між сусідами, котрих не завжди знала поіменно, не кажучи вже про прізвища. А тут склалося враження: усі зустрічні знають не лише її, а й щось таке про неї. Досі не розуміла, чому тоді стало незатишно, люди ж наче ставились приязно. Щоправда, під вечір сільські понапивалися й на спір вирішили помацати київських дівок, їхні пацани – однокурсники, так само підігріті, ударили першими, довелося з вереском розбігатися…
Згадалося раптом.
Труснула головою, проганяючи спогад про часи, коли сама була трохи молодша за Яну.
Ні.
Зараз – усі думки лиш про неї.
Проте названий Місьом зловив Ольжин жест, зрозумів по-своєму.
– Дарма не хочете вишень! У баби Уляни добренні, аж медови.
– Сам ти баба! – крикнула згори жінка, знову злості не чулося. – Слухайте, правда, беріть. Кому тут ще брати.
– Дякую, – чемно, навіть по-світському відповіла Ольга. – Нам нема куди.
– Як вам головиху, то вона до себе пішла, – жінці явно кортіло бути хоч чимось корисною гостям.
– Гарного дня! – бовкнув розхожу фразочку Чотар, хоч не любив її до оскоми й у побуті мало користувався. – Знаємо, де це. Знайдемо.
Помилився.
Селян далі ще зустрічали, не забуваючи вітатися з кожним. Та на центральному майданчику Таміли Радзівіл не побачили. Поруч із магазином товклося більше народу, ніж коли вони приїхали. Мабуть, саме тут і саме тепер місцеві мали звичку сходитися щодня. Чоловіків у невеличкому строкатому натовпі все одно було менше, хоч Вадим мимоволі звернув увагу: кожного з них попри явно поважний вік ніхто б не ризикнув назвати дідом.
Отже, про тутешній клімат таки правда.
– Пошукаємо головиху? – запитав.
– Якщо нам вона ще потрібна, – була відповідь.
Чотар цирковим рухом крутнув ковіньку довкола вісі, потім – у протилежний бік.
– Скоріше, Олю, ми з вами їй уже не потрібні. Приїхали не дарма. Дізналися майже все, що хотіли. Тепер треба примудритися й обережно пригнати в цей рай земний кавалерію.
– Обережно і кавалерія – речі несумісні.
– Мені б не знати, – гмикнув Вадим. – Тому й кажу, примудритися треба. Гаразд, подумаю дорогою. По конях.
Накульгуючи, пішов до машини. Ольга швидко обігнала, стала з водійського боку.
– Давайте назад я свою машину поведу.
– Утратив довіру?
– Дурню городите. Просто я за розумний розподіл праці. Ви – сюди, я – туди.
Сперечатися не хотілося. Чотар сів на пасажирське місце, фіксуючи увагу місцевих, точніше незграбне бажання показати її цілковиту відсутність та байдужість. Хряпнув дверцятами, примостив ковіньку під ноги. Ольга теж сіла, зачинилася, опустила фіксатор, але запускати двигун не поспішала.
– Ще щось?
– Так, – вона побарабанила долонями по керму. – Чому майже?
– Прошу?
– Майже, – Ольга дивилася перед собою. – Чотарю, ми так не домовлялися. Ви все одно граєте якусь свою гру й не все мені кажете.
– Господь із вами!
– Я атеїстка, хай хрещена. Хоч Він справді зі мною. І якщо знайдемо Яну живою, якщо повернемо, якщо ви праві – увірую. Ось вам хрест, – перехрестилася справді невміло. – Тільки, Вадиме, оте ваше «майже все». Чого ми з вами ще не знаємо?
– А-а-а, – протягнув він. – Є таке діло. Говорив, то ви повз вуха пропустили.
– Те, що стосується Яни, повз мої вуха не проходить.
– Як і чому.
– Замучили вже ваші манери! – Ольга вдарила долонею по «бублику».
– Манери погані, – Вадим не сперечався. – Проте навіть почавши виправлятися під вашим керівництвом…
– Не пащекуйте.
– Гаразд. Олю, ми практично встановили причетність контрабандистів до