Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
– Отже, когось Піщане таки цікавить, – зробила висновок Ольга. – Люди можуть повертатися сюди. Ваша мрія здійсниться, усе потроху оживе.
– Не за рахунок ось таких дачників. Приїхали, поїхали…
Таміла рушила назад до воріт, не гукнувши прибульців за собою.
– Що скажете? – спитала Ольга, дочекавшись, поки жінка відійде далі.
– Нічого нового. Крім того, про що хочу запитати вас і себе заразом. Знайдемо відповідь – вважайте, уперед просунулись.
– Тобто?
Тепер відставний поліцейський Вадим Чотар обвів довкілля широким жестом, трохи наслідуючи рухи Таміли Радзівіл.
– Ми з вами вже другий день на власні очі бачимо й на власні вуха чуємо, яка тут глушина. Питання: як і навіщо Яна поперлася сюди? Як дізналася про це Богом забуте місце? Що їм із Євгеном робити тут, що вони забули в Піщаному? – він зручніше зіперся, перенісши на ковіньку свою вагу. – Сюди випадково не забрідають, Ольго. Діти мали тут інтерес. Чи їм щось цікаве запропонували.
– Хто?
– Ті люди, котрі вбили Євгена. Десь тримають Яну. І поширюють страшні чутки про нібито прокляті місця. Гайда знайомитися з мисливцем.
8
Його погляд був колючим.
Ольга не знала, чи відчув Чотар те саме, але в присутності того, кого Таміла назвала мисливцем, стало незатишно. Чому – не могла пояснити до пуття. Новий знайомий, чоловік, точніше мужик, інакше не назвеш, поводився добродушно. Років трошки за сорок, плямисті штани, армійські берці, камуфляжна куртка з підкасаними до ліктів рукавами. У правиці стискав пластикову пляшку з водою, замість привітання простягнув її Ользі:
– Тримайте. Задуха нині.
– Не аж така.
Ольга спершу відмовилася, та враз зрозуміла – дійсно хоче пити. Уже потягнулася, коли затримала руку.
– Що це? Місцева водичка. Постійно тут набираю, цілюща.
– Вірю. Але дайте, як є, пластянку.
– Люди культурні, Макаре, – дорікнула Таміла суворо.
– Ой, можна подумати, я жлоб! Усе маємо!
Він жестом фокусника видобув із салону стосик новеньких пластянок. Узявши одну, Ольга передала її Чотареві. Той хитнув головою, і мисливець хлюпнув води їй. Від води вмить зціпило зуби, та Ольга зрозуміла: саме в цьому її смак. Мабуть, мужик набрав її десь поруч і зовсім недавно. Холодне питво враз збадьорило, пройшлося, наче свіжа кров по артеріях і венах. Не думала, що так буває, але, поки пила маленькими ковтками, із кожним наступним ніби народжувалася заново.
– Добре тут у нас, скажіть? – новий знайомий двома ковтками допив решту, пляшку поклав назад у салон. – Мене, як уже почули, звати Макаром. Отаке рідкісне ім’я навіть для цих країв.
– Кажете – у нас?
– А я себе, жіночко, тут своїм вважаю. Клієнтів для Піщаного шукаю, таких, як сам, на рідному краї поведених до нестями. Думаю: чий «опель» біля офісу Григорівни…
– Мій, – Ольга подала руку. – Я шукаю свою доньку.
І тих, хто міг її бачити тут.
– Саме тут? Чому?
– Довга історія, – утрутився Чотар, тицяючи Макарові правицю. – Ви тут, чув, прижилися. Частенько буваєте?
– Влітку – так, – він зиркнув на Тамілу, потім – на Савовича, нарешті – на собак, що вже оточили джип. – Я чогось не знаю?
– А чому ви маєте щось знати? – швидко парирував Чотар. – Бо ви почули – Макар Гнатюк у Піщаному не чужий. Полюбив це місце. Воно мене, правда, не дуже. Он Григорівна вовком дивиться…
– Ти вчасно, – перервала Таміла. – Хотіла вести людей до тебе.
– Мене ж нема в себе… ще.
– Яка різниця? – Таміла взяла руки в боки. – Ті двоє, хлопець із дівчиною. Про них люди питають.
– Можу показати фото, – Ольга сягнула по телефон.
– Не треба. Я ж дівчину впізнала. І Макар знає, про кого йдеться.
– А-а-а! – він легенько ляснув себе по лобі. – Було, було діло. У мене ж там, на пагорбі, покриття є. Ваші, – глянув на Ольгу, – попросилися туди, у садок. Ну, пустив я їх у двір, поставили намет. Від мене ж не відпаде.
Ольга подалася вперед.
– Де Яна?
– Так звідки я знаю! – Макар широко розвів руками. – Навіть не маю поняття, скільки часу та солодка парочка гостювала в мене на території. Прийняв, усе у дворі показав та й поїхав. Красти в мене нема чого, і чесне слово – хотів ключа лишити. Хлопчак каже – не треба, намету й спальників вистачить. От, думаю, гарно бути молодим. Із милим, як кажуть, і в наметі рай.
– Де Яна? – розуміючи безглуздість питання, Ольга, проте, повторила його.
– Та хтозна, жіночко! Я їх залишив – і все! Аж за два дні сюди повернувся. Якраз у п’ятницю. Ваша парочка, значить, у середу прибула. Нікого вже не побачив. До честі обох, порядочок лишили по собі.
– Маю охайну доньку. Ви не говорили з ними?
– Про що? – Макар зробив круглі очі.
Ольга знову відкрила рота, та Чотар укотре за час перебування в Піщаному легенько відтер її плечем, виступив на перший план.
– Звичайно, вам нема про що говорити з незнайомими молодими людьми. Тим більше, маєте свої справи. Проте раптом ви зацікавилися, звідки вони…
– З Києва, – перебив Макар. – Самі пояснили.
– Тим більше. Яким вітром сюди занесло не просто двох молодих людей, а пару з Києва? Їм же тут чогось треба було? Може, щось чи когось шукали.
– Аби не заважав ніхто. Подалі від цивілізації. То вже хлопчина мені видав.
Чотар глянув на Ольгу.
– На мою доньку не схоже, – відрізала вона.
– Ми мало знаємо своїх дітей, – вставила Таміла. – Говорячи зі мною, дівчина сказала саме це. Ну, приблизно в такому дусі.
– Полювали на нові враження, – додав Макар. – Тільки не треба зараз заперечувати: тут, у Піщаному й околицях, ловити нема чого. Усе в нас є. Враження – не завжди екстремальний вид спорту чи навіть полювання з риболовлею. Часом перебування в тихому місці дає їх більше, ніж американські гірки. Але… не у вашому випадку.
Ольга здригнулася.
Хребтом знизу вгору пробіг зрадницький холодок.
– Ви не договорюєте чогось, – вичавила.
– Справді, Макаре. Що відбувається? – суворо запитала Таміла. – Про який випадок мова?
– Та ви ж хіба питали! – вигукнув він. – І потім, вам скажи… Не люблять таких тем. Точніше, такої.
– Говори!
Вівчарка Атос рикнула в унісон, мовби підтримуючи вимогу.
– Прокляту дорогу вони шукали, –