Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
Нарешті зупинився біля дверей.
Спершу нахилився, примружившись.
Потім присів, покректавши й зручніше примостивши скалічену ногу.
– Що? – напружилась Ольга.
– Можете трохи помовчати? – тепер Чотар погано приховував роздратування.
– А ви…
– Цитьте! – не стримався Вадим, і тон дав Ользі зрозуміти: справді зараз краще помовчати й не говорити під руку.
Чотар торкнувся рукою трави. Затим підсунувся впритул до важких, оббитих залізом, яке вже вкрив тонкий шар іржі, дверей, поторсав висячий замок. Подався назад, розгледів іще щось на землі. Підняв двома пальцями, затиснув у вільний від ковіньки кулак, випростався. Ользі раптом захотілося допомогти йому підвестися, та стрималася від, як їй здавалося, необачних рухів.
Вадим переклав на ковіньку вагу свого тіла. Зараз мав як ніколи переможний і впевнений вигляд.
– Ви не казали, що Яна курить.
– Це до чого?
– Так вона курить?
– Від мами, на жаль, не завжди можна навчитися хорошого. Але в нас доця може дати приклад мамі.
– Тобто?
– Яна ніколи не курила й навіть не пила. Хіба пиво, нечасто, лише якісне. Узагалі вела здоровий спосіб життя й пишалася тим.
Сказала – і тут же ляснула себе по губах:
– Веде! Не курить! Пишається! Вирвалося в мене, вирвалося! – Спокійно. Буває, – Вадим, як міг, демонстрував розуміння. – А Євген – курив?
– Не знаю. Мабуть. Може, і ні. А…
Ступивши до неї ближче, Чотар розкрив кулак.
На долоні лежав недопалок.
«Marlboro Lights Mentol».
– Це міг залишити не він. Залегкі для чоловіка-курця.
Ольга вже видихнула, укотре за день, нахилилася ближче.
Потягнулася, та Чотар завбачливо відвів руку.
– Краще не чіпати.
– Ясно, – кивнула вона, примружилася, знову кивнула: – Легкі «Мальборо», з ментолом. Почата пачка була серед Жениних речей. Батькам їх видали, я…
– Досить цього. Дайте серветку, тільки не вологу.
Прозвучало наказово. За інших обставин Ольга б огризнулася й обурилася. Але тут сприйняла за належне, трохи здивувавшись собі. Знайшла в куртці й простягнула Вадимові почату пачку сухих паперових серветок. Він акуратно витяг одну, старанно загорнув недопалок, заховав у внутрішню кишеню.
– Отак. Здається, тепер маю відповідь. Гайда назад.
11
Коли повернулися до хутора, там уже нікого не було.
Назад до Піщаного вони змушені були гуляти пішки, і Чотар сприйняв це за демонстрацію ставлення до них. Не вороже – але без особливої приязні. Піщане справді поводилося дивно. З одного боку село вимирало разом із унікальним курортним комплексом і потребувало хоч якихось нових людей та свіжих сил. Але з іншого – за першої ж спроби налагодити бодай якийсь контакт закривалося від чужих, не кажучи прямо, але даючи зрозуміти: стороннім тут не раді.
Хоча – чому не кажучи.
Таміла відверто, без політесу попросила їх забиратися.
– Як дістає ваша манера загадково мовчати! – буркнула Ольга.
– Відповім тим самим: дратує ваше бажання бігти попереду паровоза, – парирував Вадим. – До місця, де лишили нашу машину, десь година пішки. З моїм темпом – півтори. Ми тут, на щастя, самі. Наговоримося.
– Не забувайте…
Чотар легенько стиснув її лікоть.
– Я вже склав усе в голові, поки йшли сюди від доту. Тепер готовий пояснити хід думок. І дуже прошу, сховайте вашу манеру перебивати кудись подалі, бо тільки збиваєте.
– Ага, вас зіб’єш!
– Та годі вже гарикатися! – Вадим стиснув її лікоть дужче. – Послухайте, Олю. Так сталося, що за ці три дні, що ми разом, ваша донька стала мені так само рідною. Якщо дозволите, звісно.
– Бога ради! Аби допомогло в пошуках.
– Кажу, щоб зрозуміли – сам глибоко перейнявся. Але в світлі інформації, котра раптом сама припливла вчора до рук, ситуація розвиднюється. Не скажу, що нема причин для хвилювання. Навпаки, є, і дуже серйозні.
– Ви лякаєте мене.
– Мені самому лячно, зважаючи на лиху долю Жені Заплави. Проте зараз маю для вас аж дві втішні новини. Перша: мертвою Яну не бачили й не знайшли, а отже, десь тримають. Вона потрібна живою.
– Кому? Навіщо? Ну не тягніть, Господи!
– Звідси починається друга новина, – Вадим вів рівно, розважливо. – Не забули, я ж тут ще як таємний агент. Здається, щойно ми з вами знайшли сховок контрабандистів. А ще раніше на нього надибали Женя з Яною.
Ольга зупинилася, ніби різко натиснула на гальма. Вона відчула, як ноги приросли до землі, ураз налившись свинцем.
– Як?
– Отак, – відпустивши її, Чотар поклав долоню на місце, де лежав знайдений недопалок. – Хлопчина курив біля доту. Не просто поруч, а там, де вхід. Певен, дівчина крутилася поряд. І ходили там не лише вони. Довкола прим’ята трава, причому недавно й у багатьох місцях. Столітнє сховище обійшли довкола не раз і не десять. Біля входу взагалі витоптана ділянка. Та найважливіше: новий замок на іржавих дверях.
– Думаєте…
– Більш ніж переконаний. Навряд чи єдиний місцевий дачник, він же мисливець Макар Гнатюк, щось про те знає. Його ж нема постійно, навідується час від часу й до доту точно не ходить. Навіщо? Наша ж парочка прогулялася з цікавості. Бачте, Женя навіть перекурив те діло, буває, сам би так само вчинив. Ну, ясно, звернули увагу на новий замок, бо не дурні.
– Моя донька – точно.
– Гаразд, – Вадим пропустив материнську похвалу повз вуха. – Як міркую далі? Дуже просто. Навряд чи вони зробили якісь висновки. Погуляли ще. Може, скупалися в річці. Щойно впали сутінки, повернулися на базу, – кивок у бік хутора. – Вночі когось щось розбуркало. Вибралися з намету, побачили рух біля бункера. Ночі світлі, з пагорба видно далеко. І найважливіше, Олю. Якщо припущення правильне й контрабандисти облюбували в безлюдному місці зручний сховок – вони мають очі та вуха в Піщаному. Просто аби хтось наглядав, за відносно невеликі гроші. Згодні?
– Без «якщо», Чотарю, – вона починала нарешті розуміти хід його думок. – Припущення правильне. Ті згадані вами очі помітили чужих та цікавих біля бункера. Наглядач якимось чином дав злочинцям маяк, мовляв, небезпека. А вони почали вирішувати проблему.
– Бачте, уже опановуєте дедуктивний метод.
– Можна не пащекувати?
– Ходімо, – мовив Вадим, і коли Ольгу відпустило й вона змогла йти далі, продовжив: – Насправді я не пащекую. Аби ми не знали про контрабандистів, головне – про серйозну групу та не менш серйозні наміри, скласти просте рівняння не вийшло б навіть у генія розшуку. Проте вчорашній готельний типчик, сам того не розуміючи, підкинув чи не єдину можливу відповідь.
– Де тут утішна новина?
– Жодної містики. Усе реально, Олю.
