Агент №13 - Андраш Беркеші

Шлеззіг не здогадувався про причину такого довгого мовчання Брауна. Виждавши ще кілька секунд, він продовжував:

— Я довідався і про те, що Губер таємно продав свою віллу і придбав на свої збереження банківські акції однієї швейцарської туристсько-екскурсійної фірми.

— Що ж, це природно, — сказав шеф уже зовсім спокійно. — Було б дивно, якби він цього не вчинив. — Браун підвівся, випини з бара пляшку і наповнив чарки коньяком. — Ця мить, здається, не підходить до того, щоб пити за здоров'я Губера? — Він зробив ковток. — Скажіть, будь ласка, шановний Шлеззіг, скількох наших агентів Губер може провалити в Угорщині?

— Точно я не підрахував, пане, — відповів Шлеззіг. — Десь із п'ятнадцять.

— Тоді ще одне запитання: як ви гадаєте, чому він став зрадником?

Шлеззіг запалив сигарету.

— Не знаю. Ввечері, збираючи оцей матеріал, я звернув увагу на кілька фактів, яким раніше ми не надавали значення. Губери походять зі Східної Пруссії. Дехто з них і зараз живе на радянській території. Батька Губера після замаху на Гітлера було страчено. На Сході, звісно, це зарахується як великий плюс для Губера. Можна висловитись і так: це до певної міри є квитком для вступу у їхній світ. З рідні Губера дехто посідає важливі пости в комуністичній Німеччині. Отже, поміркуйте, пане: Отто Губер жив тут, серед нас, а його родичі на Сході. Можливо, умовили його чи щось подібне. А взагалі точно відповісти на це питання міг би тільки він сам.

Браун схвально кивнув головою. Гаразд, так гадатиме тепер у них кожен.

— Передайте йому по телетайпу, — наказав Браун, — щоб машину не продавав. Хай підпише угоду і негайно повертається. — Хвилинку помовчавши, продовжував: — Правда, Губер уже не повернеться. Саме тому треба вам організувати його ліквідацію. — Все це він проказав таким байдужим тоном, ніби йшлося не про смертний вирок людині, а про щось буденне. З такою ж інтонацією Браун міг сказати: «Ох і душно, Шлеззіг! Не пийте холодної води, бо простудите горло». — Ще трохи коньяку?

— Не заперечую, — згодився Шлеззіг. Узяв чарку і жадібно випив, проте з обличчя його не сходила стурбованість.

Браун помітив метушливий і заклопотаний погляд Шлеззіга.

— Може, у вас є для мене ще якась хороша звістка, шановний друже?

— Боюся, пане, що так. Меннел узяв із собою код «К-6». Ми доручили йому приєднати агентів мережі «К» до Сільви. Якщо Губер знайде цей код серед документів Меннела, він зможе все розшифрувати. Губер знав шифр мережі «К»?

— На це теж міг би відповісти тільки він сам, — неохоче промовив Браун. — Згідно інструкції Губер не мав його знати. Але це ще не доказ.

Браун устав і пройшовся по кімнаті. Він міркував напружено над тим, як виправдатись перед начальством за таку відчутну втрату.

Тібор Сюч стояв на балконі й спостерігав за вогниками, що мерехтіли в нічній далині. У глибокій тиші чути було тільки монотонний плюскіт хвиль, що розбивалися об граніт набережної. На обрії тьмяно світилися вогні шомодського берега. Вікна багатоповерхових готелів блищали наче зірки на небі. Десь, може, в якомусь барі, ледве чутно лунали звуки музики. В кімнаті, рівномірно дихаючи, спала глибоким солодким сном дівчина. Він витяг з кишені сигарети і запалив. Раптом його пронизало якесь химерне передчуття: щось ніби підказувало мерщій зібрати речі й тікати звідси. Та хіба можна покинути на прнзволяще Беату? Якщо Адам Рустем сказав правду, то справи кепські. Правда, винен і він сам. Не можна було в усьому покладатися на Беату. Помилкою було й те, що по обіді не поговорив з нею.

Беата раптом прокинулась і ввімкнула настільну пампу. Смуга світла впала на балкон.

— Що з тобою, Тібор? — сонно запитала. — Не спиться?

Сюч увійшов. Ковзнув поглядом по її звабливому оголеному тілу. «Господи, яка вона гарна і жадана!» — подумав.

— Нічого, люба, — заспокійливо промовив, сідаючи на край ліжка і цілуючи дівчину в шию. — Просто забув прийняти снотворне, оце й усе.

— Налий мені чогось, будь ласка!

— Що тобі, люба?

— Все одно. — Поправляючи подушку під головою, вона стурбовано стежила за кожним рухом чоловіка, який, стоячи до неї спиною, порався на столі. Нарешті Сюч поставив на столик пляшку коньяку «Мартель», приніс із ванної дві склянки. Беата відчувала — його щось бентежить. Вона знала цього високого, стрункого чоловіка вже давно, вгадувала найменші зміни виразу його обличчя, які не раз видавали найпотаємніші почуття.

— Що тебе непокоїть? — запитала вона. — Чому ти криєшся від мене? Я ж тебе знаю як облупленого! Хіба набув, як ще гімназисткою здогадувалась, коли тебе щось турбувало?

Сюч примружив очі. В нам'яті спалахнуло дівоче обличчя Беати, її великі, завжди широко розкриті очі. Він труснув головою, ніби відганяючи спогади, взяв із стола сигарету і клацнув запальничкою.

— Ти знаєш, хто такий Оскар Шалго? — запитав сумно.

— Менеджер Віктора.

Сюч гірко всміхнувся.

— А ти взагалі розумієш, що таке менеджер?

— Авжеж, — відповіла дівчина, відпивши із склянки. — Адміністратор. Або щось подібне. Шалго веде справи Віктора тут, в Угорщині.

— Шалго лягавий. Звичайний лягавий! Можна тебе попросити трохи прикритися? Не збуджуй мене і не дратуй. Ти, безперечно, гарна, але не хотілося б, щоб ти передчасно набридла мені. Це ні до чого.

Дівчина мовчки накинула на себе легку ковдру.

— Звідки це ти довідався про Шалго?

— Не тільки він має своїх людей у готелі. Є вони й у мене, — відповів Сюч з сумною посмішкою. — А сказав про це мені, до речі, Адам Рустем.

Беата взяла з рук чоловіка сигарету, затягнулася і віддала назад.

— Ну то й що з того, що він лягавий? —