Агент №13 - Андраш Беркеші

«Точно такий, як Кара, — подумав Фелмері. — Полковник теж ніколи не розповідає про роки, проведені в ув'язненні. А було б непогано, щоб ми, молоді, більше знали про події тих часів».

— Правда, ви ще були в той час дитиною, — вів далі Шалго. — Важко вам уявити, які то були страшні роки. Але це не біда. Одно слово, прізвище Гудак для Бланки приблизно те саме, що червоний плащ тореадора для бика на арені. Не любить вона й дівчину. Змушена терпіти її дружбу з Казимиром, але ніколи не погодилась би на серйозніші зв'язки. Казимир знає те. Він поважає і любить свою названу матір, і я не можу уявити, щоб син міг завдати матері болю. Цей чоловік не з тих, що вподобають ускладнення. — Шалго глянув на лейтенанта. — Таке теж суперечить вашій версії.

— А ще що суперечить їй?

Шалго важко встав.

— На це я відповім згодом, — буркнув і пішов по устеленій галькою доріжці до пляжу. Фелмері поплівся слідом.

За невисокою хвірткою в огорожі пляжу сидів на стільці касир Адам Рустем — старенький, худорлявий чоловічок з кістлявим обличчям і глибоко запалими очима. У нього було все біле: волосся, сорочка, бавовняні брюки, кеди, халат. Тільки брови чорніли, наче хтось їх підмалював сажею.

— Як розквітає ваш бізнес, пане вчителю? — запитав Шалго, потиснувши тому руку.

— Гріх скаржитися, — відповів Рустем і підозріло глянув на Фелмері. — Сьогодні особливо великий наплив пляжників. Ви теж бажаєте скупатися?

— Борони боже! — вигукнув Шалго. — Ось товариш лейтенант — вибачте, забув його відрекомендувати вам: лейтенант Фелмері. — Товстун трохи зачекав, поки молодий чоловік привітався із касиром, а потім продовжив: — Так ото я й кажу: лейтенант хоче оглянути човен. Той, під сьомим номером, на котрому плавав Меннел.

— Він на причалі. Без дозволу папа майора нікому не велено користатися ним, — відповів Рустем.

— Це стосується цивільних, — пояснив Шалго, виймаючи дві сигари і пригощаючи касира. Той подякував. — Пане вчителю, ви були тут, коли Меннел поплив на човні?

— Аякже, пане Шалго. Я ще ніколи, прошу вас, не спізнювався на роботу. Човен панові Меннелу видав я. За прокат він заплатив на станції технічного обслуговування. Бідолашний! Хай господь простить його душу. То був приємний, привітний чоловік. Ми йшли разом із ним до причалу. Поцікавився навіть, як поживає моя сім'я. Запевняю вас, ми вели з ним дуже культурну розмову.

— Людей уже було багато на березі?

— Ані душі. Є в мене, правда, кілька клієнтів, які звикли приходити рано, до сьомої, максимум до пів на восьму. Але пан Меннел у той день був перший і відчалив за кілька хвилин до восьмої.

— Отже, ви хочете сказати, що, крім вас, на причалі тоді нікого не було? — запитав старий, підозріло оглядаючи Адама Рустема з ніг до голови.

— Тільки ми вдвох. Пан Меннел і я. Це, прошу вас, була, як кажуть, мертва година. Гості у цей час снідають. Тільки після половини на дев'яту приходять на пляж.

— Чужих не бачили?

— Ні душі. По-моєму, ви не вірите мені, пане Шалго. Але я кажу чисту правду.

— Я б не хотів образити вас, пане вчителю, — сказав товстун, примушуючи себе привітно всміхнутись. — Але ваші слова звучать якось непереконливо. Невже ви не бачили тоді Казимира Таборі?

— Ні, того ранку не бачив. Тільки згодом, перед полуднем.

— Спасибі, пане вчителю! — Шалго попрощався з Рустемом, перетнув смугу вигорілої на сонці трави і попрямував до причалу. Базарний гамір дратував його не менш, ніж спека. Він підійшов ближче до лейтенанта.

— Оце і в те друге, що суперечить вашій версії, — нагадав. — Казимир Таборі не поплив слідом за Меннелом. Мало ймовірним є і те, що він убив німця ще в будинку. Все відбулося інакше…

Сіли в човен. Зібралося чимало зівак. Почувся навіть голосний сміх. Фелмері почував себе дуже незручно, та незабаром схаменувся і зрозумів причину того сміху. «Що ж тут дивного, — подумав. — Я й сам би посміявся з диваків, тепло зодягнених у таку спеку». Швидко роздягнувшись, одразу відчув себе краще. Але Шалго те пп виводило з рівноваги. Він байдуже покурював свою сигару й усміхнено дивився на лейтенанта.

— Ну що ж, з божою поміччю — вперед, — скомандував він і глянув на годинник. — Рівно вісім. Повний уперед! Я підказуватиму куди. Зрозуміло?

Фелмері щосили наліг на весла. Човен легко розрізав хвилі. Ось вони вже проминули клин очерету і повернули на південний захід. Груди і м'язиста спина лейтенанта заблищали від поту, але він не уповільнював темп. Енергійно й ритмічно працював веслами, міркуючи тим часом, про що хоче довідатися Шалго з цієї подорожі. Старий сидів спокійно, тільки час від часу поглядав на годинник. Віддаляючись, усе дрібнішими здавалися фігурки людей та будівлі на березі, поступово танули в густому тумані, що стояв над озером. Навколо панувала тиша. Сонце сліпило очі.

Незабаром удалині забовваніли три верби. Серпоподібний півострів майже зливався із зеленою смугою заростей очерету.

— Лівіше, — скомандував Шалго. Фелмері з такою силою виконав команду, що човен похитнувся.

Старий сів боком, озирнувся і почав шукати очима білий фасад вілли Таборі. На обрії ледве вимальовувались контури горбів, засаджених деревами. Будинки на схилах здавалися зовсім безлюдними. Старий довго обстежував берег.

— Сушіть весла, — нарешті наказав. Фелмері поклав весла на борт, набрав у долоні води, освіжив обличчя й груди, потім запалив. Тільки зараз він помітив невеличкий червоний буйок біля човна. Правда, цей буйок був у нього за спиною і тому він не міг його побачити раніше. Подумки похвалив старого за бездоганні штурманські здібності.

— Ось тут знайдено човен, — пояснив Шалго. — Ми пливли сюди сорок хвилин. Враховуючи, що ви налягали на весла щосили. Меннел доплив сюди о восьмій сорок п'ять. За свідченням лабораторних аналізів і протоколу розтину трупа смерть настала між восьмою двадцять п'ять та восьмою п'ятдесят. Отже, якщо це прийняти за факт, то цілком припустимо, що Меннела вбито не тут.

— А де?