Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
Раптом дирижабль зупинився, а за кілька хвилин ще й трохи знизився. Чутливість пасажирів до всіляких несподіванок віднедавна різко зросла, тому всі, як по сигналу, замовкли, чекаючи на пояснення капітана.
— Погляньте, — вигукнув пан Геллер з притаманним йому театральним драматизмом у голосі, — внизу щось горить.
Він прилипнув обличчям до вікна, приставивши долоні до скронь, щоб не заважало світло з палуби. Решта миттю взяли з нього приклад і вчинили так само.
— Здається, це автомобіль, — сказав Кац.
— Саме так, — підтвердив ще хтось.
До всього, в темряві під кораблем почулося декілька пострілів. Втім вони затихли і більше не повторювались, а «Саубха» почав знову набирати висоту. Всі зітхнули з полегшенням.
Та яким же було наше здивування, коли за декілька хвилин на палубу зайшов капітан в супроводі якогось невідомого чоловіка.
— Панове, — тим самим веселим голосом знову озвався граф, — дозвольте вам представити ще одного пасажира, який не зміг почати мандрівку разом з нами в Станіславі, тому приєднується тільки зараз. Ласкаво просимо до гурту, пане Ніколаєв.
— Ніколаєв? — замість прийнятих формальностей буркнув Шталь, — пане графе, хочу вам нагадати, що ми воюємо з Росією... Чи наш новий друг не росіянин, а має тільки російське прізвище?
Прибулий несподівано люб'язно посміхнувся і відповів сам:
— Ви у всьому праві, шановний пане, даруйте, не знаю ані вашого імені, ані титулу, моє прізвище Ніколаєв, я справді росіянин, і віднедавна наші держави знаходяться в стані війни. Проте це не заважає мені приязно ставитись до вас і розраховувати на взаємність. Я зовсім не підтримую політику царя, саме тому відмовився від досить високої посади в консульстві... Надалі я планую переїхати на захід і залишитись там назавжди. То ж запевняю вас, що моє прізвище і мій акцент — це дві єдині провини, за які одразу прошу пробачення...
— Гм, справді, друзі, — втрутився Кац, — не можна погано думати про людину тільки через її походження. Тим більше, нам залишилось усього півночі.
Зрештою всі його підтримали і подалися знайомитись з новим пасажиром, перезиркуючись один з одним, аби хтось не розповів гостю історію про Міллера.
Мені вже здавалось, що спокій на кораблі не порушить нічого аж до посадки, але раптом до мене підійшов директор львівської поліції пан Вільгельм Шехтель.
— Пане Заклетський, якщо не помиляюсь? — сказав він.
Я підтвердив.
Переконавшись, що нас ніхто сторонній не почує, Шехтель продовжив:
— Мені потрібен порядний свідок в одній важливій розмові. Не все зрозуміло, що відбувається на цьому дирижаблі, то ж хочу дещо прояснити для себе прямо зараз. Ви не проти?
Щиро кажучи, я був здивований, та все ж погодився. Ми відійшли в куток до вікна, біля якого, поодаль від усіх, стояла Емма Штайнер. Шехтель та я привітались і, ледве почувши відповідь, поліцейський розпочав розмову:
— Чи зможе пані приділити трохи часу двом самотнім кавалерам? — Шехтель почав чомусь із такого жарту.
— Залюбки, — відповіла Емма.
— Бачте, пані Штайнер, у Львові нещодавно сталося одне незвичайне вбивство. Ви ж знаєте, що я директор тамтешньої поліції?.. — сказав він.
— Припускаю, що пан радше був директором поліції, — відповіла Емма, — адже ви зараз тут, як і ми всі.
Шехтель закусив губу.
— Так, звісно... Річ не про те. Вбивство, про яке я згадав, відбулося за дуже дивних обставин. Наприклад, ніхто не чув пострілу. До того ж, зникла одна дуже коштовна річ.
— Так, я чула про це, пане директоре, — відповіла жінка.
— Чудово, це значно полегшує справу.
— Не зрозуміло тільки, до чого тут я?
— Зараз усе поясню, — Шехтель відвів очі вбік і продовжив розмову, дивлячись у темне вікно, наче співрозмовницю міг бачити своїм вухом, — Міллеру куля влучила в те саме місце посеред лоба, що й наглядачу діаманту в Лемберзі. І пострілу також ніхто не почув... Пригадую, мій заступник згадував ваше ім'я, проводячи розслідування у Львові. Я вже не казатиму про те, що Міллер усамітнився з вами в каюті, а потім ми знайшли його труп.
Поліцейський замовк і знову перевів погляд на Емму.
— Тоді поясніть, як я його вбила? — посміхнулась жінка.
— Не знаю, — щиро зізнався Шехтель, — і якщо відверто, мене це мало цікавить. Важливіше знати інше.
— Що ж саме?
— Де діамант? Адже, вбивши наглядача у Львові, ви викрали цю коштовність і, безперечно, прихопили її з собою.
— Ось що, пане директоре, — мовила Емма, ані на мить не втрачаючи спокій, — вас це, мабуть, здивує, але не я вбила Фелікса Проймана. І не я викрала імператорську коштовність з його кабінету. Тому, де цей камінь, не знаю. Можу лишень здогадуватись.
— Що ж, поділіться своїми здогадами, — єхидно сказав Шехтель.
— Мені здається, камінь тут, на дирижаблі, — мовила Емма.
— В одного з пасажирів? — перепитав поліцейський.
— Припустімо, що так.
— Що ж, пані Штайнер, насправді це не так важко перевірити, — сказав Шехтель, — можна ж просто обшукати каюти. І почнемо ми з вашої, якщо не заперечуєте.
Емма відповіла спокійною вбивчою посмішкою. Після цього поліцейський повернувся на палубу і, привернувши загальну увагу кількома гучними репліками, повідомив, що дружнє товариство пасажирів «Саубхи», на жаль, вдруге змушене доводити свою цілковиту порядність. Факт цей не підлягає сумніву, але після випадку з паном Міллером (тут Шехтель спохопився, бо згадав, що всі домовились мовчати про цю подію, проте було пізно) краще зайвий раз в цьому переконатись, вживаючи необхідних заходів.
— Річ у тому, — говорив далі директор поліції, — що серед нас є, даруйте на слові, злодій...
Пасажири відповіли обуреним шумом.
— Цілком можливо, що це марна підозра, я сам би хотів, щоб це виявилось так. І якщо я справді помиляюсь, то даю слово пригощати всіх шампанським до самого Відня, — пообіцяв Шехтель, — але спочатку попрошу капітана і команду виконати одну вкрай неприємну, але необхідну процедуру. А саме, провести детальний обшук усіх кают пасажирів. Що саме ми шукаємо, скажу тільки капітану і його помічникам.
— Мене ви також підозрюєте, пане директоре? — запитав Ніколаєв.
— Ні, ви, ясна річ, поза підозрою, — відповів той, — як і граф та графиня фон Шуленбург. Ми точно знаємо, що злочинець — львів'янин.
