Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

Комісар приязно відповів, що йому однаково, якими гратиме Шодель. Щойно фігури було розставлено, чоловіки взялися до гри. Вістович з цікавістю спостерігав за діями свого суперника. А той, пітніючи, затято будував стратегії, обмінював фігури, готував пастки і, врешті, завдяки своїм зусиллям таки здобув певну перевагу.

Окрім гри, комісар, заради розваги, додав собі ще одне завдання. Він дивився на Шоделя і намагався визначити, ким є цей чоловік, оскільки, познайомившись, вони не встигли розповісти один одному більше про себе. Звісно, його шаховий суперник ніколи не обтяжував себе фізичною працею. На життя він собі заробляв іншим. Жив скромно, проте й не бідував. Сорочка була щойно з пральні, чистою, але комір добряче затертий. Піджак також акуратно вичищений і вже не новий, але, судячи з усього, колись був пошитий на замовлення. І послуги пральні, і замовлення у кравця в Австрії міг дозволити собі лише представник середнього класу. Руки він мав доглянуті й на диво вправні. Білий пішак, якого Шодель виграв після хитрої комбінації, якимось дивакуватим чином помандрував між його пальцями, наче карта в фокусника, і опинився на столі поруч шахівниці. В цей час на манжеті його сорочки Вістович помітив залишки плями від чорнила, яку, вочевидь, намагалися вивести і, зрештою, цілі було майже досягнуто, оскільки пляма змінила свій колір, ставши світло-цитринового кольору. Сорочку можна було б вважати зіпсованою, проте за неї боролись. Вочевидь, такі плями траплялися часто, стали для цього чоловіка буденністю, а кожного разу купувати нову сорочку було б для нього розкішшю.

Хто ж він тоді? Клерк? Для звичайного віденського клерка мандрувати другим класом до Лемберга занадто дорого. Адвокат? Можливо. Хоча, для цієї професії у нього занадто простакуватий вигляд.

Раптом потяг різко струсонуло, і Шодель подався вперед, накривши своїми грудьми шахівницю.

— От паскудство, — розчаровано промовив він, побачивши, що відновити положення фігур на дошці вже не вдасться, — я б виграв цю партію!

— Без сумніву, — заспокоїв його Вістович, — уявімо, що я здався.

— Не втішайте мене, — махнув рукою той, — краще почнімо ще одну партію, якщо ви не проти.

Зненацька в розмову втрутилась Ріта Фрюліх:

— Зауважу, з дозволу панства, що все це дуже подібно до теперішньої ситуації в світі. Маю на увазі вашу незакінчену гру, — сказала вона.

— Що пані має на увазі? — з цікавістю перепитав Шодель.

В його очах знову спалахнув інтерес до цієї жінки.

— Судіть самі, п'ять років тому світ виглядав, як шахова дошка. Чорні й білі змагалися між собою за певними правилами. З честю й не втрачаючи гідності перемагали або програвали, — промовила Ріта, — аж тут розпочалася війна. Це, наче струс, який змішав усі фігури і стер усі правила на шахівниці...

Пані Фрюліх, видно, також намагалася вбити час, тому й промовила цю сентенцію.

— Але ж є переможці й переможені, — заперечив Шодель.

— З такою кількістю втрат і руйнацій програли всі, — похитала головою жінка, — для Антанти це піррова перемога.

— Якби в нас був інший кайзер, ми б не програли, — не погоджувався чоловік.

— Коли трясе шахівницю, то вже байдуже, які на ній королі. Все одно, жоден не встоїть, — сказала Ріта.

— Ви прирівнюєте війну до стихійного лиха, — розпалився її співрозмовник, — а між тим наша поразка — це всього лише наслідок стратегічних прорахунків...

— Зараз буде тунель, — перебив комісар, — хоч можете продовжувати суперечку в темряві.

Дискутанти стримано посміхнулись, і кожен вигідніше вмостився на своєму місці.

Після тунелю Вістович і Шодель розпочали нову партію, яка тривала аж до Праги. Шодель переміг і тепер задоволено поглядав на своїх сусідів по купе. Знову зазирнув кондуктор і вдруге запропонував напої, проте йому повторно відмовили.

— Хоча ви праві, пані Фрюліх, — раптом повернувся до вже призабутої дискусії шаховий переможець, — до війни я добре знав, що маю робити в цьому світі, чим займатись і як заробляти на життя. Я був адвокатом і не найгіршим, скажу вам...

Комісар з подивом звів на нього погляд. Отже, простакуватий вигляд все-таки не заважав цій професії.

— Але що тепер? — продовжив той. — Нагло змінився світ, і старі закони вже не діють. А отже, кому потрібні люди, які знали їх, мов «Отче наш»?

— Чим же ви займаєтесь? — поцікавився Вістович, відчуваючи, як втішилося зараз все його поліцейське єство. Адже здогад був правильний. Крім того, лише зараз він побачив на його рукавах запонки із зображенням Феміди.

— Чим доведеться, — скрушно мовив Шодель, — найчастіше віденські торгові компанії доручають мені вести перемовини на окраїнах. Налагоджувати або відновлювати після війни свої втрачені зв'язки чи поновлювати угоди...

Тепер комісар, що не зводив очей з цього чоловіка, помітив, якесь дивне хвилювання на його обличчі. Хтозна, з якими компаніями йому доводиться мати справу. Зрештою, ця війна справді перевернула світ на голову.

— А ви, пане Вістовичу? — несподівано запитала Ріта. — Хто ви?

Комісар вже відкрив був рота, щоб також назвати свою професію, проте передумав.

— До війни займався торгівлею вином, — збрехав він, — а тепер вино потрібне не більше, аніж закони.

— Хочете сказати, що війна породила тверезість і тепер менше п'ють? — посміхнувся Шодель.

— Аж ніяк, — впевнено відповів комісар, — війна породила дешеву самогонку, конкурента не лише економічного, але й ментального.

— Чому ментального? — перепитала Ріта.

— Бо, як відомо, вино сприяє роздумам і пошуку відповідей, а самогон просто вбиває питання, — пояснив Вістович.

Компанія посміялась, після чого запала коротка мовчанка, і всі дружньо визирнули у вікно. В ньому, як у гарній ілюстрованій книжці, перелистувалися зимові чеські пейзажі. Тут зима була сніжною, і посріблені снігом лісисті пагорби приємно милували око після голих віденських вулиць.

Під вечір потяг опинився в Польщі, а вночі знову різко зупинився десь біля Перемишля. До Львова було зовсім близько, тому стомлених пасажирів це неабияк рознервувало.

— Що там в дідька таке? — пробурчав Шодель і припав обличчям до темної шибки, проте звідти на нього зиркнуло хіба що його власне відображення.

— Гадаю, нічого серйозного, — якомога спокійніше мовив комісар, помітивши, що роздратований Шодель вже не виглядав так простакувато, як вранці. Мовби час і нудна дорога проявляли його справжній характер, як фотоплівку.

— І все-таки я піду