Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
— Чудово! — Вістович сяяв з радості, — як добре, що вона забула цей папірець і не встигла його знищити. Цікаво тільки, що змусило її так поспішати?
— Можливо, ваш візит до неї? — припустив комісар.
— Точно, — шеф ударив долонею по столі, — ви мене приємно вражаєте, Самковський!
— І все одно, я не розумію, як це нам може допомогти, — сказав той, без упину витираючи хустинкою чоло, — ця краля, найпевніше, вже не у Львові. І якщо не в Відні, то десь у повітрі... До того ж у нас жодних доказів того, що саме вона причетна до злочину. Після того як пані Штайнер вийшла з музею, Проймай був живий.
— Все так, Самковський, — кивнув Вістович, — але пригадуєте, Фірман, який намагався схилити мене до співпраці з «охранкою», обмовився, що діамант вже не в Лемберзі? Отже, хтось мусив вивезти його звідси. Яким чином це можна було зробити, якщо віднедавна виїхати з міста наземним транспортом стало неможливо? Звісно, можемо припустити, що в них є свої люди серед наших військових, але чи не занадто ризиковано доручати їм таку справу? Простіше витратити дві тисячі крон і довірити діамант своєму агентові.
— Отже, ця Емма працює на російську розвідку?
— Не виключено.
— Виходить, Проймана вбила також вона?
— Виходить так, комісаре.
— Але як вона це зробила?
Самковський забув про спеку і тепер просто витріщався на шефа, боячись пропустити бодай слово.
— Я достеменно не знаю, але...
Вістович підвівся з-за столу і зачинив вікно, від чого в кабінеті невдовзі утворилося справжнє пекло, проте обидва поліцейських на це не зважали.
— Сьогодні я три години провів у тому проклятущому музеї і таки недарма. Я обстежив кожен закуток, кожну шпарину в кімнаті Проймана, намагаючись помітити щось нове, чого ми не зауважили одразу. Врешті, хотів послати все до дідька, але раптом звернув увагу на шафу. Точніше, на її вміст.
Справа в тому, що всі речі там були просто ідеально складені. Проймай не справляв враження педанта і в своєму віці залишався холостяком. Книги, наприклад, були поскладені абияк, а в шафі чомусь зберігався ідеальний порядок. Все стало зрозумілим, коли я вигорнув із шафи увесь її вміст і уважно дослідив задню стінку...
Там виявився таємний хід, зроблений, вочевидь, недавно. Якраз перед тим, як було зорганізовано цю благодійну виставку. Директора музею навіть не поставили до відома, видно, побоюючись, що той комусь про нього розповість. Думаю, хід зробили в цілях безпеки, адже справді було б дурістю зберігати таку коштовність в замкнутій кімнатці з одним-єдиним виходом.
Гадаю, наш дорогий наглядач чесно беріг цю таємницю і не розповів її жодному чоловікові, але не встояв перед жінкою. Тим більш такою, як Емма. Ви б її бачили, Самковський... Я б їй сам розповів що завгодно, а йшлося, вочевидь, про побачення. Пані Штайнер цікавив діамант, і вона прийшла за ним саме цим таємним ходом, Проймана ж цікавило її розкішне тіло. Вочевидь, кожен отримав те, що хотів. Тільки після цього Емма, наче самка богомола, вбила свого коханця. Далі вийшла так само, як і зайшла, через таємний хід... І оскільки двері, що були майстерно вирізані в задній стіні шафи, прочинялися всередину ходу, пані Штайнер з усією жіночою акуратністю склала одяг, який їх маскував. Я, мабуть, ніколи б не здогадався про цю обставину, якби не той ідеальний порядок, що панував у шафі... Вхід з іншого боку був через міський колектор, тож заховали цей хід більш, ніж надійно. Ось моя гіпотеза, Самковський, і я майже переконаний, що саме так і було.
— Припустімо, ви справді не помилились, — обережно зазначив той після короткої мовчанки, — але в який спосіб пані Штайнер, якщо це справді вона, скоїла вбивство? Я маю на увазі, чому не було чутно пострілу?
— По-перше, допитайте ще раз поліцейських, які чергували там тієї ночі, — відповів Вістович, — раптом вони таки були п'яні.
Самковський кивнув.
— А по-друге, якщо Емма Штайнер справді працює на «охранку», то її навчили там таких речей, про які ми тут, в поліції, навіть уяви не маємо.
Шеф прочинив вікно, але прохолодніше в кабінеті не стало.
— В будь-якому випадку сьогодні ця справа проясниться до кінця. Гадаю, не пізніше вечора я знатиму все в подробицях, — додав Вістович.
— До речі, шефе, мої філери упіймали одного з москвофілів, що писали погрози на будинку пані Бейли, — згадав Самковський, — взяли якраз у той момент, коли він виводив фарбою напис «жидівська курва».
— Допитали?
— Аякже. Цей писака виявився ідейним ватажком цілої групи. Вимагає відпустити його. Мовляв, без доказів не маємо права тримати.
— Нехай ще посидить.
— Але він верещить, як вар'ят, і погрожує розбити собі голову, якщо не відпустимо.
— Значить, йому дуже потрібно вийти. Очевидно, якісь невідкладні справи, — промовив Вістович.
Самковський знизав плечима.
— Які невідкладні справи можуть бути в москвофіла і жидоненависника? — запитав шеф.
Комісар вже повільніше витер чоло, мовби боючись порушити порядок думок усередині.
— Беремо їх усіх? — обережно запитав він.
— Ні, в жодному разі, — наказав Вістович, — відпустіть його і накажіть філерам простежити, куди він так рветься. Як тільки дізнаєтесь, миттю дайте знати мені.
Телефон задзвонив, коли було вже за північ. Вістович, якому вдалося поспати якусь годину, миттю зірвав слухавку.
— Погулянка, дім сорок, — почув він голос Самковсього, — наш москвофіл щойно туди зайшов.
— Зараз буду! — відповів поліціянт і, перевіривши набої в своєму «браунінгу», кинувся з кімнати сходами у вітальню, а звідти вибіг на вулицю, де стояв поліційний «Roadster». Вскочивши в авто, він назвав поліцейському за кермом ту саму адресу, яку почув від Самковського, і водій миттю завів двигун.
Тільки коли вони рушили, Вістович згадав, що саме на Погулянку, 40 перебрався Редль, за словами полковника Ронге. Як несподівано замикалося це коло, і яка необачність з боку колишнього начальника галицької контррозвідки! Це ж треба призначити зустріч москвофілові у своєму будинку.
Вістович
