І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Усі мовчали. Доктор Зенфтман марудився зі своїм наручним годинником. Кілька разів він кашлянув, але одразу ж дав зрозуміти, що аж ніяк не має наміру наполягати на своєму. Та й Лауренцен не з тих, на кого можна тиснути. Він довго й підбадьорливо дивився на Госса, ніби казав:
«Добре зроблено, хлопче!» Кивнув він і іншим. Потім підпер руками підборіддя й замислено втупився перед себе.
Майор Лауренцен добре знав, що таке якість і форма. Рідко бувало, що він не міг тримати себе в руках. Усе в нього завше акуратне: одяг, поведінка, думки. Людина, за словами Госса, яка не лише користувалася авторитетом, але й випромінювала його. Авторитет цей, так би мовити, поширювався на всіх його співробітників. Ніколи не відчувалось награної метушні, не було панібратських поплескувань по плечу, працювалося з ним приємно.
Минуло трохи часу, поки Лауренцен підвів очі. У товаришів склалося враження, ніби його обличчя стало втомлене або й сумне, неначе під час своїх роздумів він трохи розкис. І перші його слова мовби й справді потверджували це:
— Знову й знову ми наштовхуємось на злочини, вчинені при нацизмі. Чи настане колись цьому край? — Він не чекав відповіді, бо й сам міг би відповісти. — Товаришу Госс, ще сьогодні подасте письмовий звіт у чотирьох примірниках. Доведеться залучити до цієї справи кілька додаткових інстанцій. А зараз я хотів би підбити підсумки. Ми вже знаємо: чоловік, якого двадцять два роки тому поховали на Староміському цвинтарі, а могилу його розкопали в піч із шістнадцятого на сімнадцяте жовтня тисяча дев'ятсот шістдесят сьомого року, був убитий на початку сорок п'ятого року щонайменше двома пострілами з автомата. Його в цивільному одязі поклали в труну й поховали з участю багатьох людей, у тому числі й священика. Який з вигляду цей чоловік? Це вже стосується проблеми встановлення особи. Будь ласка, товаришу доктор!
— Скелет належить людині років сорока — сорока п'яти. Покійний був стрункий і високий, приблизно один метр сімдесят вісім сантиметрів. Він не був худий, але цілком можливо, що хворів туберкульозом спинного мозку. Щелепа збереглась майже повністю. Структура скелета не свідчить ні про переважно сидячу, ні про надзвичайно важку фізичну роботу. Я дав розпорядження спробувати відтворити його портрет. Так, за методом Герасимова. Але на це потрібен час. Тут не можна поспішати.
— Гаразд, тоді до післязавтра.
Звичайно, Лауренцен знав, що успіх буде, якщо взятися за справу сумлінно. Будь-яка квапливість спричинила б силу-силенну помилок, що, звісно, дало б небажаний результат. А це дуже ускладнило б дальше розслідування.
Радянський професор, археолог М. М. Герасимов робив спроби реконструювати вимерлі раси людей. Єдине, що збереглося від них до нашого часу — залишки кісток. Із залишків черепа професор Герасимов відтворював обличчя людей. Коли він досяг певних успіхів, коли довів надійність свого методу тим, що відтворив портрети історичних осіб, зокрема Шіллера та Івана Грозного, то передав свої здобутки й на службу криміналістиці. Усі зовнішні ознаки обличчя — очі, рот, ніс, щоки перебувають у відповідному співвідношенні до кісток, які знаходяться під ними. Завдяки цій закономірності із залишків, черепа можна реконструювати зовнішність людини.
— Гаразд, — сказав майор Лауренцен, коли доктор Зенфгман пішов. — Це займе трохи часу, явно. А тоді що? Тоді у нас буде портрет покійного. Це, звичайно, дуже добре. Але ми поки що не знаємо нікого, кому могли б його пред'явити. Професор Майнк ніколи не бачив О'Дейвена. Професор Мейволд — теж. Залишаються колишні борці за свободу Іспанії, з якими спілкувався професор Майнк, а вони зустрічались особисто з О'Дейвеном. Нам треба їх розшукати. Безперечно, це марудне і важке заняття, але в нас нема вибору. На портреті, який відтворять наші фахівці, буде обличчя покійного сорок п'ятого року. В Іспанії О'Дейвен був на вісім років молодший. Однак, товаришу Госс, поговоріть із Майнком. Далі ще одне питання: ваша поїздка в Нествік. Хто доповідатиме?
Старший лейтенант Гайнсен узяв записника. Докладно доповівши про перебіг опитування, старший лейтенант зупинився на розбіжностях, що їх вдалося, як вони гадали, виявити.
Наслідки розслідування Госса у Мельхові й свідчення фрау Келлер в одному важливому пункті не збігалися. Кошти на догляд за могилою не видавались ні з церковної каси, ні за дорученням церкви, ба навіть без її відома. Це були власні гроші пастора Нійтмана або фрау Келлер, а щоб витрачати їх, повинні існувати й особисті мотиви. Які?
Гайнсен задав своє запитання, але відповіді не чекав.
— Нема сенсу вгадувати. Найважливіше те, що з двох осіб, які могли б дати вичерпну інформацію, живе лише одна. Це — фрау Беата Келлер!
Він зробив паузу, не дивився ні на кого, а розглядав нігті на пальцях, носки черевиків і вирівнював складки на штанях. Товариші знали, що він зараз намагається якомога точніше сформулювати свої думки.
— Я певен, що фрау Келлер дещо втаїла. Вона або пережила те сама, або знала від Нійтмана. Я роблю такі висновки зі слів фрау Келлер, які видались мені важливими щодо пастора Нійтмана, але самі по собі ніби не мали особливого значення: фрау Келлер сказала, що в сорок п'ятому році пастор Нійтман кілька місяців провів у Берліні. На мов зауваження, що вія у цей час міг ба познайомитись з О'Дейвеном, вона відповіла: «Це неможливо, бо Нійтман прибув у Берлін лише в кінці березня». Хто їй сказав, що О'Дейвен або людина під цим прізвищем уже не жила? Я — ні. Я свідомо не називав дату похорону. Може, вона це знала від пастора Нійтмана? Можливо. Але чому мені не сказала? Адже я не приховував, що ми нічого не знаємо про цю людину. Нам відомо лише, що в Берліні є могила з прізвищем на надмогильнику і запис у цвинтарних книгах, який вказує на Нествік і на пастора Нійтмана. Тому-то я й навідався до неї. А що ж вона сказала? Вона, мовляв, нічого не знає, усе це — справа церкви. Отже, подвійно неправдиві свідчення, які, товаришу майор, дають підставу розпочати слідство у справі фрау Келлер.
Гайнсен відкинувся назад і глянув на
