І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Ні про щось добре, безперечно. Ні про щось добре — це, передовсім, ні про щось добре для нього, Гегемана. І з того й треба було починати. Шарф, звісно, здогадувався про більше. У нього був добрий нюх. Нюх, мов у гончака на підстрелену дичину.
Сам підхід до справи, те, як Федеральна розвідувальна служба поставилася до цього випадку, свідчили, здавалося Гегеманові, про щось більше, аніж про звичайне виконання доручення.
Радника міністерства навіть зараз, коли він їхав додому, не покидало гнітюче передчуття, що там приховувалося що щось. Це була невпевненість, яку не одразу можна збагнути. Підозра до своїх однодумців, навіть до нього. І, мабуть, до нього перш за все.
Це видно було й тоді, коли Гегеман запитав: «А-як-же-тепер-далі?» Що ж тепер буде, докторе Шарф? Цвинтар — то вже історія. А я, чесно кажучи, розраховував на успіх. Цвинтар — могила, це безперечно. Професор Мейволд, як він сам твердить, дуже добре розібрав значення слова «fried». Лише далі незрозуміло. Мейволд вважає, що це слово кельтського діалектного походження і перекладається як могила, підвал, склеп. Якщо не могила на цвинтарі, то можна спробувати пошукати в підвалі у Фрідрісгагені, у тому будинку, де О'Дейвен знімав квартиру. Це в східній частині Берліна. Та, зрештою, чи стоїть ще той будинок?
Він стояв. Був навіть непошкоджений. Зовні заново пофарбований, але приміщення… Будинок не перебудовували.
— І ви будете?..
Гегеман лише натякнув. Не для того, ясна річ, щоб щось дізнатися. Перш за все, не слід вникати у подробиці, вія же таки чиновник.
Але Шарфу здалося, що це важко занадто. Куди ви стромляєте свого носа? Це, певне, не лише допитливість. Потурбуйтеся про те, щоб поки що не вийшла книжка Мейволда. Решту облиште нам. Чи, може, ви вважаєте, що ми на це нездатні?
О-о, він вважав, що вони здатні багато на що. Що вони здатні на все. Знав навіть, що вони й про нього мали досить матеріалу, матеріалу, який, власне, не являв небезпеки для життя, але міг стати дуже недоречним, дуже неприємним. Від цього постраждав би спільний замір: аби ж то знаття, іцо їм про нього відомо, чи принаймні, що вони хотіли знати! Може, він був у них уже на гачку, а він цього навіть не помітив. Вони попустили трохи, поки… А чи надовго?
Він ще їм потрібен, ясно. Адже він практично основний їхній свідок. Ні, до того він ще не опустився. Основним свідком називається співучасник, який свідчить проти своїх однодумців, і на основі цього його не притягують до кримінальної відповідальності. Але ж він не співучасник! Боже, борони, тільки цього бракувало. Він знав, хто такий О'Дейвен, мовчав… Невже то його… злочин? Власне, лиш пляма, не більше. Але пляма, аби про неї стало відомо, надзвичайно йому б нашкодила… Він порушив закон друзів! Не тому, що хотів мати «свого єврея». Він вибрав не того, і в цьому полягала його вина. Вони зробили б йому такий закид і уникали б його в майбутньому. А бути викинутим із цього кола — це рівнозначно політичному розстрілові.
Так розцінював Гегеман своє становище. Рятівник батьківщини або зрадник батьківщини. Скромна посмішка Кізінгера при оголошенні подяки або відлученні, оголошення поза законом, тобто він — людина, яка вже нікому не потрібна.
Може, він і перебільшував, дивився на деякі речі надто песимістично, а небезпеку вважав надто великою. Але до уваги треба брати все. Бо в цій державі все можливе.
Решта вечора з доктором Шарфом з Федеральної розвідувальної служби минула загалом непогано. Настрій трохи поліпшився, навіть потроху почало з'являтися відчуття довіри. На належній віддалі, звісна річ, з застережними обопільними заходами.
Шарф сказав, що розшукав у ФРН цілий ряд осіб, які під час війни так чи інак зустрічалися з О'Дейвеном. Це було зовсім неважко, бо більшість вищих офіцерів і партійних функціонерів жили поруч і навряд чи в когось із них була необхідність приховувати своє минуле.
Отже, ці люди підготували свої висновки про О'Дейвена і доктор Шарф передав їх на опрацювання психологові Федеральної розвідувальної служби.
Гегеман мав змогу прочитати деякі з них. Загалом вони дотримувались майже єдиної думки про О'Дейвена. В політиці — фанатик, як людина — чудовий хлопець. Чесний, відвертий, часто трохи навіжений, іноді гарячий. Людина, що любила дружній потиск руки.
Один навіть твердив, що сам Геббельс нібито сказав про нього: «О'Дейвен, з одного боку, інтелігент з усіма негативними якостями цієї касти. Але з другого — він внутрішньо горить жадобою діяльності, яку поставив на службу нам. І саме тому це потрібна людина, надзвичайно потрібна нам людина».
Ну гаразд. Звичайно, О'Дейвен певний час був потрібний. Тому, зрештою, Канаріс і знайшов його. Коли в І940 році готувалась висадка в Англію, коли Ірландія раптом опинилася в центрі стратегічного поля зору, то залучення до справи такої людини могло викликати величезний резонанс. А пізніше?..
Ким же був О'Дейвен, наприклад, ще у 1944 році? Тоді він вірнопіддано стояв перед колишнім своїм благодійником і меценатом Гуттерером, статс-секретарем Геббельса, а тому кортіло дати йому копняка в одне місце.
Отакі-то були справи!
І ось тепер Арнольд Гегеман згадував той день… Сумний листопадовий вечір у Берліні двадцять три роки тому…
… Колеса забуксували, і машину, отой «опель» на високих колесах з потертими, не раз уже латаними шинами, занесло на слизькій дорозі. Гауптштурмфюрер СС Гегеман натужно вчепився в кермо, намагаючись утримати машину, лається на чім світ стоїть, потім виїжджає в район Фрідріхсгаген, де мешкає той О'Дейвен, якого йому треба забрати.
Гидкий вечір. Похмурий, туманний, а на додачу ще й непроглядна темінь. На вулицях колони автомашин, перехожі. Переважно робітники, які повертаються зі зміни. Усе це тягнеться проїжджою частиною дороги. На тротуарах повно бруду й уламків. Тут, у східній частині міста, набагато більші руйнування від бомбардувань, ніж у Целендорфі, де живе Гегеман.
