Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті
– Ну а тепер скажіть, Мейсон: коли ви вперше почули, що залишаєтеся в Парижі?
– Це було на, як тут кажуть, «Ґар де Льйон»,[28] сер. Моя господарка подумувала, чи не вийти їй і не прогулятися сюди-туди пероном. І вже саме рушила в коридор, коли зненацька скрикнула й повернулася в купе із джентльменом. Закрила двері між її купе та моїм, щоб я нічого не чула і не бачила, аж доки раптом не відчинила їх знову й не сказала мені, що її плани змінилися. Дала мені трохи грошей і звеліла сходити з потяга й відправлятися в «Ріц», сказавши, що там її добре знають і підшукають для мене номер. Там я і мала чекати на звістку від неї: вона, мовляв, дасть телеграму з розпорядженнями, що мені робити. А щойно я встигла зібрати речі й вискочити з вагона, як потяг і рушив. Усе сталося поспіхом.
– А доки господарка казала вам це, де був той джентльмен?
– Стояв у її купе, сер, і дивився у вікно.
– Ви можете описати його?
– Ну, бачите, сер: я заледве його роздивилася. Він здебільшого стояв до мене спиною. Високий і темноволосий – от і все, що я можу сказати. Убраний був достеменно, як решта джентльменів, – у темно-синє пальто та сірий капелюх.
– Він теж був пасажиром потяга?
– Не думаю, сер. Мені здалося, що він чекав на вокзалі, щоб зустрітися з місіс Кеттерінґ, доки там стоятиме її потяг. Хоча, звісно, міг бути й одним із пасажирів: мені це якось не спадало на думку.
Здавалося, це припущення трохи розхвилювало служницю.
– Ага! – І мсьє Карреж легко перевів розмову на інше. – Пізніше ваша господарка просила провідника зарані її не будити. Як ви гадаєте, це було схоже на неї?
– О, так, сер. Вона ніколи не снідала й погано спала ночами – от і надолужувала недоспане вранці.
І знову слідчий суддя перейшов до іншої теми.
– Серед її багажу був багряний сап’янний футляр – чи не так? – поцікавився він. – Ваша господарка зберігала в ньому коштовності?
– Так, сер.
– Ви взяли його з собою у «Ріц»?
– Щоб я – і забрала її коштовності в «Ріц»?! Ох, та що ви таке кажете, сер.
У тоні Мейсон чувся непідробний жах.
– То ви залишили його в купе?
– Так, сер.
– А ви не знаєте, вона взяла з собою багато прикрас?
– Чимало, сер. Я від цього іноді, скажу вам, нервувалася – ну, наслухавшись неприємних історій про те, які за кордоном злодюги. Мені відомо, що ті коштовності були застраховані – а все ж це здавалося страшенним ризиком. А що – самі тільки рубіни, зізналася мені господарка, були варті кількасот тисяч фунтів.
– Рубіни! Які рубіни? – гаркнув зненацька ван Олдін.
Мейсон обернулася до нього.
– Гадаю, сер, ви й подарували їх нещодавно.
– Господи! – скрикнув американець. – Тільки не кажіть, що ті рубіни були в неї з собою. Я ж велів доньці залишити їх у банку.
Служниця вкотре делікатно кашлянула – чинити так, схоже, входило до обов’язків цієї добре вишколеної камеристки. Але тепер її кашель багато про що говорив. Бо виражав куди промовистіше, ніж які завгодно слова, що господарка Мейсон була дамою норовливою.
– Рут, певно, збожеволіла, – пробурмотів ван Олдін. – Та що ж це на неї найшло?
Мсьє Карреж і собі кашлянув, а потім і знову – значуще. Чим прикував до себе увагу ван Олдіна.
– Наразі, гадаю, це все, – сказав слідчий суддя до служниці. – Прошу, мадемуазель, пройдіть у сусідню кімнату – там вам іще раз прочитають запитання і відповіді, а ви засвідчите підписами, що з ваших слів їх зафіксовано правильно.
Щойно Мейсон, супроводжувана протоколістом, пішла, як ван Олдін звернувся до слідчого:
– Ну?
Мсьє Карреж висунув одну з шухляд свого столу і вийняв листа, якого простяг мільйонеру.
– Ось що ми знайшли в сумочці мадам.
«Chere amie,[29] – писалося в ньому, – я послухаюся Тебе: буду розсудливий, обачний – словом, саме такий, як найбільш ненависно закоханому. Париж, напевно, став би недоречним вибором, а от Єрські острови – далеко від світу, і Ти можеш бути певна, що звідти нічого не просочиться. Як же це схоже на Тебе і Твою неймовірну чуйність – зацікавитися дослідженням про знамениті коштовності, над яким я зараз працюю. Для мене це і справді стане неабияким привілеєм – на власні очі побачити і потримати в руках ці історичні рубіни. Я планую присвятити «Серцю вогню» окремий розділ. Диво моє! Незабаром я відшкодую Тобі всі ці сумні роки порожнечі й розлуки.
Твій вічний шанувальник
Арман».
Розділ п’ятнадцятий
Граф де ля Рош
Ван Олдін мовчки прочитав листа, і його обличчя тьмяно побуряковіло від люті. Присутні помітили, як напнулися на його лобі жили, а ручиська мимоволі стислися в кулаки. Він простягнув листа назад, не сказавши ні слова. Мсьє Карреж пильно вглядався у стільницю, очі мсьє Ко вп’ялися у стелю, а мсьє Еркюль Пуаро акуратно зчищав порошинку з рукава піджака. Кожен якнайтактовніше уникав дивитися на ван Олдіна.
Але нарешті слідчий суддя, пам’ятаючи про свій статус і не забуваючи про обов’язки, все ж торкнувся цієї неприємної теми.
– Можливо, мсьє, – забурмотів він, – ви знаєте… е-е… хто автор написаного?
– Так, – важко промовив мільйонер. – Мені це відомо.
– І? – запитально видобув мсьє Карреж.
– Мерзотник, що зве себе «граф де ля Рош».
Повисла пауза. А відтак мсьє Пуаро, нахилившись, поправив лінійку на суддівському столі й без еківоків звернувся до американця:
– Мсьє ван Олдіне, ми всі усвідомлюємо, і то глибоко усвідомлюємо, якого болю завдає вам розмова про такі речі, але повірте, мсьє, – тепер не час для секретів. Правосуддя повинне звершитися, тож ми маємо знати все до кінця. Поміркувавши хвилинку, ви й самі ясно збагнете резонність цих слів.
Якусь мить помовчавши, мільйонер ледь не через силу згідливо кивнув.
– Ваша правда, мсьє Пуаро, – сказав він. – Хоч як це боляче, а я не маю права нічого приховувати.
Комісар полегшено зітхнув, а слідчий суддя відкинувся на спинку крісла й поправив пенсне на своєму довгому, тонкому носі.
– Чи не розповісте ви нам своїми словами, мсьє ван Олдіне, все, що вам відомо про цього джентльмена? – запропонував він.
– Усе почалося років одинадцять-дванадцять тому, у Парижі. Моя донька була тоді зовсім юною, повною наївних, романтичних уявлень – власне, як усі молоді дівчата. І потай від мене познайомилася з цим де ля Рошем. Ви про нього, напевно, чули?
Мсьє Ко та
