Пуаро веде слідство - Агата Крісті

– Ви справді думаєте, що знайдете перли?

– Так, сер, є всі підстави так вважати. У неї не було часу винести їх із кімнати. Леді надто швидко виявила крадіжку, і тим зруйнувала злодійчині плани. Певен, що коштовності зараз тут. Одна з двох дівчат мала заховати намисто – і навряд чи це була прибиральниця.

– Не навряд чи – абсолютно точно це зробила не вона! – тихо сказав Пуаро.

– Що? – втупився в нього інспектор.

Пуаро скромно усміхнувся.

– Давайте покажу. Гастінґсе, мій добрий друже, візьміть годинника – тільки обережно. Це сімейна реліквія. Я визначив час відсутності мадмуазель: перший раз її не було тут дванадцять секунд, другий раз – п’ятнадцять. А тепер спостерігайте за мною. Мадам, зробіть мені ласку, дайте ключ від скриньки. Красно дякую. Мій друже Гастінґс, будьте ласкаві, скажіть «почали».

– Почали! – сказав я.

Неймовірно спритно Пуаро висунув шухлядку на туалетному столику, витяг скриньку, вставив ключа в замок, відімкнув його, взяв якусь прикрасу, зачинив і замкнув скриньку, поставив її в шухлядку й засунув її. Усе було зроблено дуже швидко.

– Ну що, mon ami? – схвильовано запитав він.

– Сорок шість секунд, – відповів я.

– Бачите? – Пуаро обвів усіх поглядом. – У прибиральниці не вистачило б часу навіть витягти намисто, не те що сховати його.

– Тоді підозра падає на покоївку, – задоволено сказав інспектор і знову взявся прочісувати кімнату. За якийсь час він перейшов у приміщення для покоївки.

Пуаро замислено насупився. Раптом він повернувся до містера Опалсена:

– Намисто, напевно, було застраховане?

Той здивовано глянув на детектива.

– Так, – невпевнено промовив він, – було.

– Ах, це зовсім не важливо, – втрутилася місіс Опалсен, у її голосі бриніли сльози. – Мені потрібне саме намисто. Воно було унікальне. Ніякі гроші його не замінять!

– Розумію, мадам, – співчутливо сказав Пуаро, – чудово розумію. Для la femme78 почуття – найважливіші, правда ж? Але мосьє не такий вразливий, і його, без сумніву, трохи втішає цей факт.

– Звичайно, – невпевнено сказав містер Опалсен, – але…

Його перебив тріумфальний вигук інспектора. Той увійшов у кімнату, тримаючи щось у руках.

Місіс Опалсен із криком радості зірвалася зі стільця. Вона аж змінилася на лиці.

– О, моє намисто!

Жінка радісно притулила його обома руками до грудей. Ми всі оточили її.

– Де воно було? – строго запитав Опалсен.

– У ліжку в покоївки. Між пружинами матраца. Мабуть, вона вкрала намисто і сховала ще перед тим, як з’явилася прибиральниця.

– Дозволите, мадам? – мовив Пуаро, взяв намисто з рук місіс Опалсен, а тоді ретельно його оглянув і з поклоном повернув власниці.

– Боюся, мадам, вам доведеться на деякий час віддати намисто нам, – сказав інспектор. – Воно потрібне для розслідування. Але ми постараємося якнайскоріше повернути вам коштовність.

Містер Опалсен здригнувся.

– А без цього ніяк?

– Боюся, ніяк, сер. Утім, це просто формальність.

– О, хай вони забирають намисто, Еде! – вигукнула дружина. – Так буде безпечніше. Я очей не зможу склепити, якщо уявлятиму, як хтось добирається до моєї коштовності. Мерзенне дівчисько! Так знехтувати моєю довірою!

– Заспокойся, люба, не гнівайся.

Хтось узяв мене за руку. Це був Пуаро.

– Ходімо, друже? Бачу, наша допомога більше не знадобиться.

А втім, коли ми вийшли з кімнати, детектив мить повагався і, на мій подив, заявив: – Думаю, мені варто оглянути сусідню кімнату.

Двері були незамкнені, тож ми змогли увійти. У великому подвійному номері ніхто не жив. Скрізь було повно пилюки, і мій чутливий друг скривився, провівши пальцем по прямокутному відбитку на столі під вікном.

– Тут явно треба прибрати, – сухо зауважив Пуаро.

Він став біля вікна і глибоко задумався. Темна тінь лягла на його чоло.

– Ну, – нетерпляче вигукнув я, – і чого ми сюди зайшли?

Пуаро здригнувся.

– Je vous demande pardon, mon ami79. Я хотів перевірити, чи двері з цього боку справді були замкнені.

Я глянув на двері, що вели в кімнату, з якої ми щойно вийшли.

– Таки замкнені.

Пуаро кивнув. Він досі про щось зосереджено думав.

– Хіба це має значення? – сказав я. – Справу розкрито. Звісно, шкода, що ви не змогли проявити себе, але тут усе було очевидно: навіть тупоголовий інспектор просто не міг помилитися.

Пуаро похитав головою.

– Справу не розкрито, мій друже. І не буде розкрито, поки ми не знайдемо людину, яка вкрала перли.

– Але ж це була покоївка!

– Чому ви так вважаєте?

– Ну, – затнувся я, – бо намисто знайшли в її матраці.

– Так-так, – нетерпляче заперечив Пуаро, – але ж те намисто – не справжні перли!

– Що?

– Підробка, mon ami.

Мені перехопило подих. Пуаро вдоволено усміхався.

– Наш інспектор-молодець, напевно, геть не знається на коштовностях. Ох і ґвалт здійметься!

– Ходімо! – закричав я і шарпнув його за руку.

– Куди?

– Треба негайно сказати Опалсенам!

– Не думаю.

– Але ж бідна жінка…

– Eh bien, ця бідна жінка, як ви її називаєте, набагато краще спатиме, якщо вважатиме, що її намисто в безпеці.

– Але ж злодій може втекти, забравши з собою перли!

– Ви, мій друже, говорите, як завжди, не подумавши. Звідки ви знаєте, що перли місіс Опалсен, які вона так ретельно замикала у скриньці ввечері, не були вже підробкою? А може, справжня крадіжка сталася значно раніше?

– Ой, – сказав я, бо відчув, що заплутався.

– Цілковито з вами згоден, – сяючи, сказав Пуаро. – Починаймо спочатку.

Він попрямував до виходу, на мить зупинився, роздумуючи, а тоді дійшов до кінця коридору й зупинився біля комірчини, де збиралися прибиральниці та лакеї. Всередині виступала наша знайома дівчина: схоже, вона переповідала події останніх кількох годин, а всі решта хлопців і дівчат слухали її з роззявленими ротами. Побачивши нас, вона замовкла на півслові. Пуаро кивнув, як завжди, галантно.

– Перепрошую, що перебиваю, але я був би вам дуже вдячний, якби ви відімкнули мені номер містера Опалсена.

Дівчина з готовністю підвелася, і ми пішли вслід за нею по коридору. Містер Опалсен поселився в номері навпроти дружини. Прибиральниця відімкнула його, і ми зайшли.

Дівчина хотіла було йти, але Пуаро перепинив її.

– Хвилиночку. Скажіть, будь ласка, чи не бачили ви серед речей містера Опалсена такої візитки?

Він простягнув білу блискучу візитку, незвичну на вигляд. Прибиральниця взяла її й уважно оглянула.

– Ні, сер, напевно, ні. Втім, у номерах чоловіків частіше бувають лакеї.

– Зрозуміло, дякую.

Пуаро