Пуаро веде слідство - Агата Крісті
– А сьогодні?
– Сьогодні я не знаю, що й думати.
Пуаро похмуро кивнув, а тоді знову глянув на годинника.
– Я так розумію, що в мене carte blanche, панове – на все? Тобто я повинен мати змогу поїхати будь-куди і будь-яким транспортом.
– Саме так. За годину в Довер вирушає спеціальний потяг зі службовцями Скотленд-Ярду. З вами поїдуть військовий офіцер і працівник органів безпеки – вони будуть повністю до ваших послуг. Цього вам достатньо?
– Думаю, так. І ще одне запитання, перш ніж ви підете, мосьє. Чому ви звернулися до мене? Я ж усього лише непомітна мурашка у величезному Лондоні.
– Вас нам рекомендував один ваш видатний співвітчизник.
– Comment? Мій старий друг Préfet?..
Лорд Естейр похитав головою.
– Дехто серйозніший, ніж Préfet. Той, чиє слово колись було в Бельгії законом – і знову буде! Клянуся іменем Англії!
Рука Пуаро злетіла у жесті привітання.
– Хай буде так! Ах, мій пан мене не забув… Мосьє, я, Еркюль Пуаро, вірою і правдою послужу вам. Тільки дай Боже встигнути. Але так темно… темно… Я нічого не бачу.
– Ну, Пуаро, – вигукнув я, коли двері за міністрами зачинилися, – і що ви про все це думаєте?
Мій друг швидко пакував маленьку валізку, тож тільки задумливо похитав головою.
– Не знаю, що й думати. Мій мозок мене підводить.
– Для чого, як ви сказали, викрадати його, якщо можна було б просто стукнути по голові – і ніяких проблем? – міркував я.
– Перепрошую, mon ami, але я такого не казав. Вони явно більше зацікавлені в тому, щоб викрасти його.
– Але чому?
– Бо непевність породжує паніку. Це перша причина. Якби прем’єр-міністр загинув, це була б жахлива трагедія, але цю ситуацію всі прийняли б і почали щось робити. А тепер усі паралізовані. Знайдеться прем’єр чи ні? Мертвий він чи живий? Ніхто не знає, а поки ніхто нічого не знає напевне, то й робити щось конкретне не випадає. Отже, як я й кажу, непевність породжує паніку, на що й розраховують les Boches85. По-друге, викрадачі десь його утримують, тож можуть домовлятися з обома сторонами. Керівництво Німеччини навряд чи готове розкидатися грошима, але для цієї ситуації вони можуть зробити виняток і запропонувати круглу суму за бранця. По-третє, їм не загрожує смертна кара за цей злочин. О так, викрадення – це для них найвигідніший варіант.
– Тоді чому вони спершу намагалися вбити його?
Пуаро сердито махнув рукою.
– От цього я й не можу збагнути. Дуже нерозумно! Усе підготували (і гарно підготували!) для викрадення, а тоді зіпсували, влаштувавши мелодраматичний напад, як у кіно, і геть не реалістичний. Важко повірити, що за якихось двадцять миль від Лондона орудує банда чоловіків у масках!
– Можливо, це були дві не пов’язані афери, – запитав я.
– Е ні, надто вже неймовірний збіг! Думаємо далі. Хто ж тут зрадник? Мав бути зрадник, у першій афері точно. Але хто з них – Деніелс чи О’Мерфі? Точно один із цих двох, інакше чого б тоді автомобіль з’їхав із головної дороги? Не будемо ж ми думати, що це прем’єр-міністр організував напад на самого себе! Отже, це О’Мерфі сам з’їхав на тому повороті чи його підштовхнув Деніелс?
– Точно О’Мерфі!
– Так, бо якби це був Деніелс, прем’єр-міністр почув би наказ від нього і спитав, що відбувається. Але все-таки в цій ситуації забагато «чому», і вони взаємовиключні. Якщо О’Мерфі – чесний чоловік, чому він з’їхав із головної дороги? Якщо ж він нечесний, то чому натиснув на газ, коли пролунало тільки два постріли – адже цим, очевидно, врятував прем’єрові життя? І знову, якщо він чесний, то чому одразу з вокзалу поїхав у всім відомий ресторан, де зустрічаються німецькі шпигуни?
– Щось не складається, – зауважив я.
– Розглянемо цю справу згідно з методом. Які у нас «за» і «проти» цих двох чоловіків? Почнемо з О’Мерфі. Проти: його рішення з’їхати з головної дороги здається підозрілим; він ірландець із графства Клер; він дуже промовисто зник. За: він розігнав автомобіль і врятував життя прем’єр-міністра; він працівник Скотленд-Ярду і, оскільки йому довірили таку важливу посаду, працівник надійний. А тепер Деніелс. Проти нього ми багато знайти не можемо, крім того факту, що невідомо, звідки він узявся, і що він знає забагато мов як на порядного англійця! (Пардон, mon ami, але знавці мов із вас ніякі). За нього свідчить таке: той факт, що його приспали, зв’язали і заткнули рота – це нібито має свідчити про те, що Деніелс до викрадення не причетний.
– Він міг зв’язати сам себе, щоб відвести підозри.
Пуаро похитав головою.
– Французька поліція не могла б такого не помітити. Крім того, якщо вже він доправив свого об’єкта на місце і прем’єра успішно викрали, Деніелсу не було сенсу лишатися на місці злочину. Звісно, його спільники могли приспати й зв’язати його – але сенсу в цьому я не бачу. Деніелс навряд чи зможе допомагати їм надалі, бо коли про викрадення дізналася поліція, за ним почали стежити.
– Може, він хоче навести поліцію на хибний слід?
– То чому ж досі не почав? Він розказує лише, що пам’ятає, як на нього напали ззаду і приспали – от і все. Тут немає хибного сліду. Навпаки, історія дуже схожа на правду.
– Що ж, – сказав я, глянувши на годинника, – думаю, нам пора вирушати на станцію. Можливо, у Франції ми знайдемо більше зачіпок.
– Можливо, mon ami, але я сумніваюся. Досі дивуюся, що прем’єр-міністра не знайшли на тій обмеженій території, де сховати його було майже неможливо. Якщо військові й поліція двох країн не можуть його знайти, то як це зроблю я?
На вокзалі нас зустрів містер Додж.
– Це детектив Барнс зі Скотленд-Ярду, а це майор Норман. Вони цілковито до ваших послуг. Хай вам щастить. Справа дуже нелегка, але я не втратив надії. А тепер мушу з вами прощатися, – і міністр швидко пішов геть.
Ми трохи побалакали з майором Норманом. У групці людей на платформі я впізнав невисокого чоловіка з обличчям як у тхора, який розмовляв із високим світловолосим джентльменом. Це був старий знайомий Пуаро – інспектор Джепп, якого вважали чи не найрозумнішим у Скотленд-Ярді. Він підійшов і радісно привітався з моїм другом.
– Чув, що і вас долучили до пошуків. Справа для тих, хто вміє ворушити мізками. Поки що викрадачі надійно залягли на дно – але не можу повірити, що вони так довго
