Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Так він все ж помер? – З надією в серці запитав чернець, але Тарсіша швидко відхилила цю надію.

– І так і ні. Він помер один раз, а борга в нього два – і обидва в цьому "житті".

Дітар починав розуміти. В його голові крутилася відповідь, вона була в нього майже на язиці, але він ніяк не міг її вимовити.

– Якщо вперше він повинен був потонути, стрибнувши з моста, то в другий раз…

– Він повинен був повішатися. – Закінчив за неї Дітар.

Тарсіша кивнула головою, дозволивши ченцеві додумати самому.

– Потонувши в озері під льодом, він віддав перший борг, то повішання – це другий. Його можна вбити, тільки на шибениці.

Підйом настав до світанку. Сонце ще спало, тоді як Братство збиралося в дорогу.

– Пора вирушати, – промовив Авраал – Нам належить пройти довгий шлях і, боюся, наша наступна ночівля буде далеко не такою. Там – лише початок довгого путі до самої серцевини нашого світу. Нам випала велика честь. Ми можемо своїми очима побачити приховані землі центру планети. Нас чекає Велика Агарта.

Багато хто з нас прагне до свободи, забуваючи про те, що плата за неї самотність. Хочете безсмертя? Будьте готові бачити, як близькі і рідні помиратимуть у вас на очах.

Глава 66

"Чернець може і не бути жорстоким, але вміти їм бути – він зобов'язаний". Заповідь Шістдесят шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.

Загін волочив ноги по стежці. Останній привал був давно, і ченці майже виснажили свої ресурси. Вони були так близько до своєї цілі, що не хотіли втрачати час. Втомлені, вони розтягнулися на сотню метрів. Попереду всіх йшов Дітар. Дух і завзятість ченця, робили його провідною зіркою для інших. Лише кинувши погляд з далеку на ченця, що впевнено ступає вперед, в серці спалахувала надія. Їх новий світ вже поруч.

– Дивися туди. – Крикнув Агіас і вказав пальцем у бік вершини.

Дітар зупинився і підняв голову. Всю дорогу він йшов в роздумах. Його думки були зайняті Маркусом і Тарсішею. Коли Агіас його окликнув, до Дітара різко повернулася реальність. Подивившись убік, куди вказував його друг, він побачив зруйнований корабель. Це було найдивовижніше, що можна було зустріти в цих краях. Тисячі метрів над рівнем моря і раптом корабель.

– Як думаєш, нам варто перевірити, що там? – Запитав Агіас, підійшовши ближче.

– Стежка до вершини йде далі, одже наша мета не тут. – Відповів Дітар.

– Гадаєш це западня?

– Не впевнений. – Задумливо сказав чернець. – Підземний Світ – нелегка здобич, найімовірніше він непогано охороняється. Думаю, варту вони не виставляють, а ось встановити пастки, які зможуть простояти віки, це напевно.

Дітар подивився на Агіаса, як би намагаючись переконатися в правильному ході своїх думок.

– Які б хитрі не були тенета, поки що ми в них не потрапили.

Дітар придивився уважніше. Корабель посеред гір, явно б притягнув увагу кожного. Але пастки прийнято приховувати, а не виставляти напоказ. Той, хто ставить такі капкани, явно розраховує на серйозну здобич. Дурень сюди не дістанеться, а розумний не попадеться.

– Хоча…– Протягнув Дітар. – Звідки нам знати, що стежка не є западньою? Цей корабель виглядає настільки підозрілим, що кожна розумна людина розпізнає в ньому пастку, отже, не попадеться в неї.

Агіас засміявся:

– Якщо це мишоловка, то давай до неї потрапимо.

Дітар піймав настрій свого друга і теж посміхнувся.

Вони дочекалися коли підійдуть інші ченці, Авраал і Легеза,тепер він був частиною Братства, хоч і не надовго, та всі разом вони вирушили до корабля. Підійшовши впритул до старого судна, ченці оцінили його розміри. Величезний корабель з дерева був побудований давно. Про це свідчила деревина, що згнила, і сліди від нашестя жуків-короїдів. Довжина його була більше півтора ста метрів, а ширина, як десять людських зростів. Пришвартувавшись до гори Кайлас, він нагадував цілий будинок, в якому могло жити багато сімей відразу.

Корабель височів над землею на п'ять метрів, покоївшись на дерев'яних опорах. Потрапивши в середину через дошки, що зруйнувалися, які утворили отвір у кораблі, ченці помітили людину. Він сидів на землі. Очі його були закриті і, здавалося б, це був замерзлий труп, але його шкіра говорила зворотне. Авраал відразу зрозумів, що відбувається з цією людиною.

– Підійди до нього і торкнися його. – Наказовим тоном сказав старий.

Дітар не сміючи суперечити, пішов. Крок… ще… ще… Відчуття хвилювання наростало. Підійшовши впритул, чернець торкнувся чоловіка і відсмикував руку – він холодний і твердий, як камінь.

– Кам'яна статуя? Мерзлий труп? – Подумав Дітар.

Він обернувся і подивився на старого. Авраал посміхнувся і вимовив всього лише одно слово:

– "соматі".

– Що це таке? – Почали розпитувати ченці свого батька.

– Особливий стан організму, в якому всі життєві процеси завмирають. – Почав пояснювати Авраал. – Знаходячись в цьому стані, ти немов в льоду, але ти можеш прокинутися через тисячу років – і будеш знову таким самим, як у молодості. Цей стан цілком природній. Ви всі знаєте про тварин, які впадають в сплячку! Ось це теж різновид ‘‘соматі’’.

– Вражаюче! – Говорили ченці. – Ніколи не зустрічали нічого подібного.

Вони підійшли ближче і почали розглядати людину, що сиділа перед ними. Мужнє обличчя, з великими правильними рисами, здавалося досить молодим, але при цьому дуже дорослим. Чорне, як смола волосся, зачесане назад, високий лоб, глибоко посаджені очі, все це здавалося до болю знайомим. Дітар мимоволі відчув до нього симпатію, адже здавалося, що навіть від його зображення віє незвичайною силою і спокоєм.

Чоловік, що сидів в "соматі", був ні хто інший, як Ханой. Зараз ченці знаходилися біля входу в Підземний Світ, але навіть не здогадувалися про це. Ввійшовши в середину, вони довго не могли розгледіти напис на кораблі. Час не пощадив його. Корабель називався "Ковчег", а на ньому всі скарби, які він зберігав. Команда корабля була давно мертва, а Ханой був вартовим скарбу. Він охороняє золото з "Ковчегу". Завдання, яке він отримав від Царя Світу, не було виконане, і він шукав відповідь. Ханой так довго думав про це і концентрувався, що досягнув стану "соматі".

Авраал впізнав його. Він стільки разів вивчав картини з його зображенням, що лице Ханоя закарбувалося в його думках.

– Знайомтеся із засновником Братства. – Голосно вимовив Авраал, і ченці дивилися на нього з відкритими ротами.

Серед ченців почалася метушня і перешіптування.

– Як нам його розбудити? – Запитав він батька Авраала.

– Гадаю, він вже знає, що ми поруч. Він сам опритомніє.

Авраал, як завжди, виявився правий.